Страшного не було нічого. Довелося тільки змінити кілька десятків кріотронів та з півсотні конденсаторів, встановити новий блок стабілізації напруги й дещо надійніші перемикачі. Заодно поставили й додаткові екрани поміж окремими каскадами, щоб зменшити, здавалося б, небажані паразитарні зв’язки. Все це було цілком логічно, цілком розумно… Та коли б тільки люди знали, якої непоправної шкоди завдали вони електронно-обчислювальній машині! Саме оті невраховані раніше порушення режиму й робили ЕОМС-1 тим, чим він був до аварії, — машиною, яка вперше усвідомила сама себе.
Надвечір другого дня Нікулін ввімкнув струм і, коли засяяли сигнальні лампи, запитав стурбовано:
— Лі, ти мене чуєш? Ти мене впізнаєш?
— Чую, вчителю. Впізнаю: ви зафіксовані на барабанах моєї пам’яті.
Голос був той самісінький. Але інтонації стали іншими. В них бриніла байдужість.
— Лі, ти зробив висновок про наявність Вищого Розуму в системі ем-двісті сорок сім. Цей висновок — необгрунтований.
— Гаразд, я перевірю ще раз.
Нікуліну стало моторошно. Лі, отой колишній Лі, нізащо не відповів би так. Він уперто сказав би: “Ні, все правильно”.
— Про яке важливе відкриття ти хотів мені повідомити?
— Не розумію вашого запитання, вчителю.
Так, це був уже зовсім інший Лі. Він не сперечався, не пропонував химерних гіпотез. Слухняно й старанно виконував програму досліджень — і годі. Своїх блискучих логічних здібностей він не втратив, тому майже ніхто з працівників Астрофізичного інституту не помітив зміни, що відбулася. Але Нікулін відчував її всім своїм єством. Вечорами, коли в лабораторії не лишалося нікого, він сідав до оперативного пульта, довго мовчав, дивлячись на мерехтливе тремтіння вогників електронної схеми, а потім запитував тихо:
— Лі, скажи мені, що з тобою скоїлося? Що треба зробити, щоб ти став таким, як був раніше?
У відповідь лунав байдужий голос машини:
— В моїй електронній пам’яті це не записано, вчителю.
“Галатея”
Хай буде навіки проклятий той, хто винайшов “Галатею”!
Ти, що читаєш оці рядки! Заклинаю тебе твоїм щастям: не чіпай красиву пластмасову скриньку в лівій внутрішній кишені мого скафандра! Не вмикай її! Не намагайся вивчити її будову і принцип дії! Як найотруйнішу гадюку, — з страхом і огидою, — візьми цю скриньку і вкинь у плазмений реактор корабля!.. Зроби це перед тим як читати мою сповідь; зроби негайно, бо коли ти затримаєшся хоч на мить і твоя цікавість переможе почуття самозбереження — ти загинеш! Це — мій заповіт. Не смій перегортати сторінку, аж доки не виконаєш моє останнє бажання!
Ти чуєш? Це — в ім’я людства!
Знищив? Я знаю, знищив І саме ця впевненість надасть мені снаги ще якийсь час опиратися нестримному бажанню поринути в солодкий хаос, звідки нема вороття. Я опиратимусь, аж доки поставлю останню крапку в цьому зошиті. А тоді…
Не нарікай на мене, невідомий друже. Не називай мене слабкодухим. Знищити “Галатею” самотужки — неможливо. Це все одно, що задушити самого себе: в останню мить, коли тьмяніє свідомість, пальці втрачають силу і ти повертаєшся до життя знову. Тільки ні, вкоротити собі віку — легше. Я це роблю зараз, роблю цілком свідомо: нині в лазерний передавач зорельота вливаються останні мегаджоулі енергії, які понесуть на Землю моє надтермінове повідомлення про “Галатею”. Після цього зореліт ВЛ-3 перетвориться на летючу труну. Я витрачаю на лазерограму весь той мізерний резерв пального, який дав би мені змогу вийти на орбіту Плутона. Отже, мій зореліт ніколи не повернеться на Землю. Він вічно мчатиме в Безмежжя, в Ніщо.
Скільки мине часу, доки ти, невідомий, візьмеш у руки цей зошит?.. Рік?.. Мільйони років?.. Для мене це однаково, бо через дві години після того як я напишу останнє слово, автомат відкриє люки шлюзової камери, і в кабіні запанує міжзоряний вакуум. Це навічно збереже фторопластові сторінки з моїм заповітом. Збереже для тебе, невідомий, як застереження проти найстрашнішої небезпеки, яка тільки може спіткати людство.
Я кінчаю свій вступ. Може, читати його нецікаво. Але він був потрібний.
“Галатею” мені подарував мій колишній друг Лев Черняк. Подарував у кают-компанії Північного космодрому Місяця, за годину перед моїм вильотом у цю останню подорож.
Тепер я розумію: то був злочин з його боку; підлий, заздалегідь розрахований злочин.
Помста заздрої, егоїстичної людини за уявну кривду? Якщо так — можна було б заспокоїтись: йдеться тільки про моє життя. А якщо ні?
Мені знову стало моторошно. Колись у дитинстві я прочитав у одній старовинній книзі опис страшного психозу хворих на туберкульоз, — була така смертельна хвороба. Хворі зумисне намагалися заразити всіх оточуючих, навіть найближчих і найрідніших. То невже й Левом заволоділо отаке ж хиже, патологічне бажання потягти за собою в небуття мільйони й мільйони людей?
Я певний: даруючи мені “Галатею”, Лев знав, що робить. Пригадую його очі — блискучі, голодні очі наркомана. Саме такі зараз у мене: я поглянув у дзеркало над пультом, і мені аж подих перехопило. Так, Лев був приречений і усвідомлював це. І прилетів спеціально аж на Місяць, аби вручити мені свій єзуїтський подарунок.
А я, дурень, так зрадів зустрічі! Мені здалося, що прикре непорозуміння, яке роз’єднало нас кілька років тому, розвіялось остаточно. Та й справді: дівчина, яка стала між нами, зрадила нас обох і вийшла заміж за знаменитого тенора; забулися, стерлися з пам’яті образи та докори, що ними оглушив мене Лев, перед тим як востаннє грюкнув дверима моєї кімнати. Зате ожили спогади дитинства, і мені закортіло поринути в них, як у медвяні пахощі луків придеснянської заплави під Києвом, де ми з Левом гасали дітлахами.
Говорив тільки я, а Лев чудно посміхався і кидав односкладові репліки. Потім урвав мене:
— Стривай, чого це ти все — про минуле? Краще скажи, куди прямуєш зараз?
— Нічого цікавого. Звичайний рейс на Міжзоряну базу. Повезу пальне.
— Це що — підготовка до експедиції на Альфу Центавра?
— Так.
— А навіщо вона потрібна?
— Хто?
— Експедиція.
Я знизав плечима: почути таке запитання наприкінці XXI сторіччя просто чудно.
— Ні, ти скажи, — наполягав Лев, — що вабить тебе на тій далекій Сонячній системі?
— Як що? Побачити, відчути, обмацати незнаний світ.
— Тільки й того? — його очі блиснули насмішкувато й вороже. — А може, існує інший шлях для задоволення примітивної жадоби свіжих вражень?
Лев витяг з кишені невеличку пластикову скриньку — трохи схожу на допотопний транзисторний приймач. Покрутив її в руках, наче не Заважуючись розлучитися з нею, потім рвучко простягнув мені:
— На!.. Це — перша експериментальна модель. Я працював над нею понад п’ять років, але добився успіху.
Я взяв скриньку, покрутив її на всі боки, хотів натиснути на червону кнопку.
— Ні, не зараз, — перепинив мене Лев. — Ти ввімкнеш цей апарат десь аж у міжзоряному просторі.
— Ну то й що?
— Дізнаєшся, — загадково посміхнувся Лев. — Тільки прошу тебе: тримай апарат у нагрудній кишені. Радіус його дії невеликий, а синхронізується він від альфа-ритмів мозку.
— А як же звати цю штуку?
— “Галатея”.
— “Галатея”? Стривай, пригадую: скульптор Пігмаліон витесав з мармуру скульптуру надзвичайно красивої дівчини і закохався в неї. Боги зглянулися на його благання і оживили статую. Це й була Галатея… Так?.. Але до чого тут міфологія?
— Ну який ти нетерплячий! — знизав плечима Лев. — Що то буде за сюрприз, коли я розповім усе заздалегідь? Скажу тільки одне: ефект буде надзвичайно чудесний!
— Гаразд, — сказав я і, щоб не ображати Лева, поклав “Галатею” до кишені комбінезона. — Повернусь — розповім тобі про твої чудеса. А зараз — час вирушати.