— Теж мені медицина: шахраюватий шаман, вигукуючи безглузді слова, гатить у бубон, щоб прогнати “злих духів”!
— Не поспішай з висновками. Народна медицина — зовсім не шахрайство.
У світлій просторій палаті були двоє: вилицюватий чорноокий лікар-чукча Хітто і хворий геолог Іван Черкас — давні приятелі, що несподівано зустрілися після тривалої розлуки.
— Не поспішай з висновками, — повторив Хітто. — Скажи мені, прошу: чи погодився б ти двадцять років тому на пропозицію лікувати твою рану пліснявою?.. Я певен, ти б зарепетував: “Забобони! Знахарство!” А чим врятували тебе від смерті ми? Пеніциліном, який видобувається з тієї ж таки зеленої плісняви!
— Ну, це річ зовсім інша! — Черкас підвівся з ліжка, обома руками підважив закуту в гіпсовий панцир ногу і обережно поставив її на килимок біля ліжка. — Тут — наука!
— Правда! — посміхнувся Хітто. — А поглянь-но, прошу, сюди!
Він розстебнув халат і оголив груди. Від правого плеча навскіс вниз ішов великий, застарілий шрам, а прямо проти серця виднілись сизувато-білі рубці.
— Отак пошматував мене ведмідь тридцять років тому, коли я вперше пішов з батьком на полювання. Ти бачиш — справді страшна була рана. І я вижив. Лікував мене мій дід Енкамай.
…Пригадую: ніч, палахкотить багаття. Енкамай, оголений до пояса, хилитається з боку на бік, наспівуючи щось одноманітне, незрозуміле. Потім він підвівся, пішов у темряву і незабаром повернувся, несучи перед себе велику, грубо обтесану кам’яну скриньку. Поставив її просто на сніг і, важко одсапуючи, витер піт. Розкидав багаття. Затоптав головешки. Розкрив скриньку.
До цього я мав лише одну турботу — не закричати. Це було дуже важко, бо моє тіло роздирав нестерпний біль. Але тепер я забув про все на світі.
“Камінне шаманство! — сяйнула в мене думка. — Це значить, що моя справа зовсім кепська!”
Всі в нашому стійбищі знали, що мій дід якимсь дивним чином врятував п’ять чи шість безнадійно хворих. Від його “пацієнтів” годі було вирвати й слово, а сам Енкамай запевняв, що ніякого “камінного шаманства” не знає і взагалі шаманити не вміє. Навіть мені, своєму улюбленцю, він не хотів розповісти нічого. І ось тепер я побачив усе на власні очі.
Енкамай щось витяг зі скриньки, потім почувся легенький звук, ніби клацнули вовчі шелепи. І зразу ж у руках мого діда з’явився клубок мерехтливого блакитного вогню.
— Що це, Енкамаю?! — перелякано прошепотів я.
— Лежи, лежи! — відповів він зосереджено. — Я закрию тобі обличчя, але то так треба. Тобі зараз полегшає. Спи. Спи.
Підмостивши опори, він накрив мою голову кам’яною скринькою так, що я не бачив нічого. Лише коли до моєї рани на грудях торкнулося щось холодне, мені в очі вдарило блакитне сяйво. Я помітив: світився великий плескатий камінь. По ньому перебігали швидкі іскринки, — згасали і знов спалахували, — і це тривожне мерехтливе світло проходило навіть крізь закриті повіки. А на цьому камені лежав інший, — він теж світився, але тьмянкувато, заспокійливо, зеленаво.
Чотири рази перекладав Енкамай обидва камені з місця на місце, аж доки обійшов усі мої рани. При цьому він мимрив щось собі під ніс, але що саме — я не міг збагнути. Та — дивна річ! — у мене з кожною хвилиною зменшувався біль; мною оволодівав незвичайний стан, — мені здавалось, що я став легесенький, немов хмаринка, і ось-ось зрину у височінь, — а в той же час не міг навіть поворухнутись. Я наче спав з розплющеними очима. А потім я чи й справді заснув, чи просто втратив свідомість.
Прокинувся я, кажуть, через два дні, коли мої рани вже почали загоюватись. Енкамай сидів біля мене почіпки, курив і лагідно всміхався.
— Камінне шаманство! — прошепотів я через силу.
— То тобі приснилося, хлопче! — сказав Енкамай. Він моргнув мені по-змовницькому, і я зрозумів: ні, то було насправді — і урвище біля озера, і палахкотливе багаття, і сяючі камінці, що повернули мені життя.
Проте Енкамай і цього разу не розповів мені нічого. Він пообіцяв розкрити таємницю пізніше, коли я виросту…
Геолог, який слухав цю розповідь з напруженою увагою, вигукнув:
— Ну, то далі, далі!.. Невже на цьому й скінчилась історія з Енкамаєвим амулетом?
— Ні, не скінчилася! — хитнув головою Хітто. — Я сподіваюсь, що саме ти й допоможеш мені розкрити цю таємницю до кінця.
…Років через два після отого мого невдалого полювання до нас приїхав російський лікар, Григорій Петрович Колобков. йому доводилось не тільки лікувати, а й вчити нас грамоті, боротися проти забобонів, насаджувати культурні навички, — взагалі, виконувати найскладніші обов’язки нечисленних тоді на Чукотці комуністів. Він був розумний і чуйний, — незабаром усі полюбили його від щирого серця. І тільки мій дід ставився до нього з незрозумілою для мене упередженістю.
Не знаю, чим я сподобався Григорієві Петровичу, але йому спало на думку, що я можу стати лікарем. І він таки захопив мене медициною. Я почав допомагати йому, навчився виконувати найпростіші медичні процедури, познайомився з властивостями ліків. Тоді мені здавалося, що наука вже розкрила всі таємниці, і треба тільки засвоїти досягнуте, щоб скрізь і завжди перемагати смерть.
Та ось до нашої “лікарні” прийшов мисливець Суанка із скаргою на якусь чудну хворобу. Рік тому на руці в нього з’явилась виразка, він припік її розпеченим залізом, але від цього по всьому його тілі розкидало пухирі, які потім тріскалися, оголюючи м’ясо.
Я тоді ще не знав, що це за хвороба, але вже поведінка мого вчителя розкрила мені, що справа кепська. Він, як ніколи до того, метушився, заспокоював хворого, дав йому кілька пляшечок ліків. А коли Суанка пішов, Григорій Петрович вдарив кулаком по столу, сів, довго мовчав, куйовдячи волосся, а потім сказав:
— Хітто, цей мисливець загине… Ех, якби радіоактивні препарати, — можна було б спробувати… Але де їх узяти, коли навіть йоду не вистачає?
Від наших ліків Суанці не покращало, а гіршало з кожним днем. Мін дід кепкував з Колобкова, запевняючи, що російський шаман здатний виліковувати лише ті хвороби, які минають самі собою.
Ми дуже посперечалися з дідом. Я доводив йому, що все лихо в тому, що немає “препарату”, — до речі, я тоді дуже тьмяно уявляв, що це таке. А Енкамай кричав, що я — дурне, сліпе щеня, нездатне розрізнити погане й хороше. Ліки — добре. Але насамперед з тіла треба вигнати злого духа, а злі духи бувають різні, і до кожного треба вміти підійти…
— Ну, от і підійди до того духа, що засів у Суанці! — запропонував я зловтішно. — Чи виженеш?
— Вижену! — відповів розлючений Енкамай. — Ти побачиш це на власні очі, але заприсягнись, що до моєї смерті не розповіси нікому нічого!
— Гаразд! — погодився я. Григорій Петрович радив мені вивчати народну медицину, розпитувати про лікувальні трави, які використовуються в нас. А от про лікування камінням він навіть не згадував. Може, й це придасться?
Хітто замовк, припалюючи люльку. А Черкас раптом засміявся:
— Послухай, друже, а я теж знаю про лікування камінням! І, як не дивно, з курсу мінералогії. Існує такий собі давно відомий мінерал — антимоніт. В перекладі на нашу мову це означає “протимонашний”. Історія цієї назви така: в одному монастирі, літ чотириста тому, комусь спало на думку використати цей мінерал для лікування. Так от, уяви: від цих “ліків” монахи почали мерти, як мухи від мухомора!
— Непогані ліки! — зареготав Хітто. — Але не перебивай, я ще не скінчив.
…Так само вночі, потай від усіх, ми з Енкамаєм повели хворого Суанку до Блакитного озера, і дід розпочав лікування. Він не дозволив мені наближатись, але звелів уважно слухати і запам’ятовувати його заклинання.
— І ти запам’ятав? — поцікавився Черкас.
— Хоч і не зразу, а запам’ятав, — серйозно відповів Хітто. — Та ось послухай.
Монотонно, ритмічно, він почав швидко-швидко вимовляти якісь незрозумілі слова.