Ігор Лосєв
"ГАЛИЦЬКИЙ МІФ" РОСІЙСЬКОЇ СВІДОМОСТІ
Стаття (історія)
Серед великої кількості різноманітних інтелектуальних фантомів, якими визначаються сучасні уяви російської еліти і посполитів про Україну, почесне місце посідає так званий "міф Галичини", або, як прийнято в російських джерелах, "Галиции".
Саме тому, що яке-небудь об'єктивне, чесне і науково безстороннє вивчення України, її культурної і історичної проблематики в Росії відсутнє, міфи охоче підносяться до статусу позитивного знання і стають основою формування політики. Росія вже ставала жертвою подібних міфологій в своїх політичних і воєнних зусиллях. Досить пригадати "японський міф" зразка 1905 року – про "желтых макак", яких "шапками закидаем".
Або, наприклад,"афганський міф" – про жадаючих соціалізму афганців, котрі чекають не дочекаються братів з півночі, щоб зустріти їх квітами і східними танцями, зняттям паранджі і втратою інтересу до мечеті, бо їм побудують клуб.
Не будемо казати вже про останній (на жаль, тільки за хронологією) "чеченський міф", за яким один із найвойовничіших народів світу сприймався, як зграя чорномазих торгашів з московського базару, яких доблесний десантний полк Паші Грачова частково знищить, а частково заарештує протягом двох днів. Цей міф вже коштував життя тисячам російських хлопчиків.
Міфотворчість в політиці небезпечна для всіх, але в першу чергу для самих міфотворців.
Стосовно України впродовж багатьох століть російська свідомість живилась не реальними фактами, а власними фантазіями на українську тему.
У кількох характерних рисах український міф російської свідомості проявляється в наступному:
1) "не было, нет и быть не может" – Україна – це вигадка закордонних і місцевих росієненависників;
2) українці – регіональна група російського народу з чисто обласними особливостями;
3) ніякої української проблематики поза російським контекстом бути не може;
4) існування України поза Росією і окремо від неї – абсурд, скандал і щось протиприроднє.
Складовою (а де-не-де центральною) частиною цього міфа є галицький міф, який тісно пов'язаний з ідеєю "всемирного заговора" проти Росії, коли весь безлад в російській політиці і житті пояснюється діяльністью зарубіжних ворожих сил. Галичани в межах цієї психополітичної конструкції розглядаються як західні, католицькі, чужі решті України "искусители" українського народу, "изобретатели" українського націоналізму і навіть зовсім не українці, які на думку багатьох росіян, мали бути налаштовані проросійськи за визначенням. У деяких російських газетах націонал-патріотичного спрямування можна віднайти "наукові" пошуки на предмет "неукраїнства" галичан, їх "непринадлежности" до східного слов'янства.
Елементарна ж логіка свідчить(а факти підтверджують), що під час перебування Галичини в складі Австро-Угорської імперії будь-які прояви українського націоналізму на цій території і в Закарпатті об'єктивно були б спрямовані проти австрійців, угорців і поляків, проти цілісності Віденської імперії.
Перед тим, як розвалити Росію, Австро-Угорщина, підтримуючи український націоналізм (як, між іншим, і польський, і чеський, і хорватський), ризикнула б, в першу чергу, розвалити саму себе. Її лідери добре пам'ятали уроки "весни народів" 1848 року, коли імперія висіла на волосині і була врятована тільки російськими(!) багнетами фельдмаршала Паскевича і хорватськими шаблями воєводи Єлашича. Якщо ж вважати проявами підтримки українського націоналізму деякий (порівняно з Російською імперією) лібералізм в національному питанні, то з ним було покінчено в період окупації Галичини російською армією під час першої світової війни.
Покінчено якраз тому, що вважалось: подібний лібералізм справляє вкрай шкідливий вплив на підросійських українців. Галичину привели до спільного знаменника Російської імперії.
В Галичині, післе вигнання австрійців:
"… йшло знищення всіх завоювань української культури. Палили українські книги в Ставропігії, розоряли бібліотеки-читальні "Просвіти". У засланні опинився львівський митрополит Андрей Шептицький.У Казань заслали Михайла Грушевського".
… Те, що десятиліттями зберігав і плекав народ на землі короля Данила, зберігаючи в умовах цісарської влади від неприхильності поляків, спалювалось і руйнувалось без всякого співчуття. Намісник Галичини граф Георгій Бобринський під час свого тріумфального приїзду в Росію після взяття росіянами Перемишля сказав:
"Здається, з українським питанням уже покінчено. Полякам повинні бути визнані їх права, а для українців і євреїв повинні бути тільки російська мова і культура". Російський вандалізм в Галичині став предметом уваги навіть в Державній думі:
"Мы оттолкнули от себя родной нам украинский народ и омрачили ясный лик великой освободительной войны", – сказав лідер конституційно-демократичної партії Павло Мілюков на сесії думи, скликаної 1 серпня 1915 року.
Цікаво, що, маючи майже 300-річну традицію боротьби з українським "сепаратизмом" – мазепинством, національно-культурними рухами кирило-мефодіївців, драгоманівців, радикалів початку ХХ століття, самостійництвом Центральної Ради і Директорії, ОУН-УПА – російська історична і політична думка виявилась неспроможною до якого-небудь (принаймні на фактологічному рівні) серйозного вивчення цих історичних явищ. Майже всі російські публікації на цю тему перебувають в старих рамках "идеологической борьбы" Агітпропу, на рівні лайки і наклеювання ярликів, що, безумовно, не сприяє такій об'єктивно необхідній умові добросусідства у взаємовідносинах держав, як розуміння одне одного.
Але більше всього в російському "украиноведении" не пощастило Галичині. Складна, своєрідна і драматична історія цього куточка української землі, історичний досвід і менталітет галичан, які допомогли їм протягом довгого часу під владою багатьох окупантів зберегти мову, культуру і національний дух, із глухої австрійської провінції перетворитися в український П'ємонт, – все це залишається для переважної більшості росіян (в тому числі й освічених) – землею невідомою. Однак необізнаність в російській свідомості на українській проблематиці (подібна необізнаність є переважно функцією своєрідної закритості росіян відносно реальної історичної України) здатна породжувати не тільки негативний, але й позитивний міф Галичини, коли міфологема "галицкой заразы" тлумачиться вже з позицій доброзичливих стосовно України.
Прикладом "проукраїнської" міфологеми Галичини є сприйняття цієї проблеми російським істориком Емілією Ільїною. Продемонструвавши своє послідовно дружнє ставлення до України і обурення розповсюдженою в різних колах російського суспільства українофобією, вона так оцінила наслідки приєднання в 1939 р. Галичини до УССР:
"Этим безумным актом коммунисты разбавили украинский народ горячими патриотами; западные украинцы в массе оказались людьми национально сознательными, религиозными и шли на любые жертвы, подвиги, не жалея жизни во имя свободной Украины" (Ильїна Е. Як підтинали історичні корені: роздуми росіянки про Україну / "Вечірній Київ", N 234 від 31 жовтня 1997 р.).
Галичина дійсно відіграла величезну роль в справі визволення України, становленні її державності.
У другій половині XIX ст., коли посилювались імперські репресії проти національної культури на землях Великої України (так галичани називали територію на схід від річки Збруч, по якій проходить кордон між Галичиною і рештою України), якраз цей край став вогнищем всього українського. Наукові і художні заклади, видання книг авторів із Києва, Черкас, Чернігова, українські громадські організації – все це пом'якшило удар, який зазнало українство в Російській імперії. Під час визвольної війни 1918-1921 рр. галицькі січові стрільці стали гвардією Української Народної Республіки.
Після поразки УНР і ЗУНР в основному галичани (передусім, тому, що, незважаючи на польські утиски, уникли жахливого большевицького етноциду і терору) створили в підпіллі українські державні організації (УВО, ОУН), котрі переважно спирались на критично пережитий трагічний досвід боротьби за українську державу на початку століття.
Під час другої світової війни якраз галичани першими вступили в бій (разом із закарпатцями) з угорським фашизмом, відстоюючи новопроголошену республіку Карпатська Україна. Українські хлопці з Галичини і Закарпаття, сформувавши збройні сили маленької, але своєї держави – Карпатську Січ, стояли на смерть, маючи 15 тисяч багнетів проти 150-тисячного угруповання регулярної угорської армії.