Якраз галичани створили армію без держави (УПА) і багато років вели відчайдушну боротьбу з Гітлером і Сталіним.
Саме вони виступили першими ентузіастами самостійної України в епоху так званої "перестройки". Коли на референдумі в березні 1991 р. майже 30% українців однозначно проголосували проти збереження СССР, то не важко здогадатися, что більшість серед них складали мешканці Галичини, Волині, Буковини, Закарпаття. Це – правда. Але це ще далеко не вся правда. Віддаючи належне галичанам, але звертаючись до реалій української історії, слід нагадати, що в Україні роль національного лідера брали на себе в різні історичні періоди різні землі.
Всю складність і багатомірність українського визвольного процесу демонструє і той факт, що в боротьбі за українську державність брали участь не тільки етнічні українці.
А це ще раз доводить, що ідея державності не була в Україні вузькорегіональною або вузькоетнічною. Під прапорами незалежної України 1918-1921 рр. стояли генерали Олексій Галкін, Сергій Дельвіг, Володимир Сінклер, Всеволод Агапієв, Олександр Рябінін-Скляревський, Борис Поджіо, Микола Іванов, Яків Сафонов, Павло Кудрявцев, Наум Ніконов, Олександр Алмазов, Всеволод Петров, полковник Юрій Отмарштайн та ін. Більшість з них загинули за українську справу. (Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи і забуття. 1917-1921 рр. Київ, 1995.)
Важливо відмітити дуже суттєвий факт: Галичина не мала в Україні якогось помітного впливу тоді, коли вона виступала з регіональними гаслами, про що яскраво свідчить досвід так званої Галицької асамблеї, створеної в дні перебудови Вячеславом Чорноволом, і, напроти, її статус різко підвищувався, коли вона ставала рупором всієї України. Саме за таких обставин її голос чули на всіх українських землях "від Сяну до Дону". Тоді, коли в Галичині звучало щось не чисто галицьке, а всеукраїнське, вона в черговий раз ставала українським П'ємонтом.
Творцям міфу про "галицьку заразу" важко признатися самим собі, що ніколи не проросло б галицьке зернятко по всій країні, якби не було для цього благодатного грунту, психологічного, мовного, політичного, культурного, якби Велика Україна не визнавала Галичину своєю органічною частиною, не визнавала б такою на якомусь глибинному підсвідомому рівні, незважаючи на навіювані (досить цілеспрямовано!) побутові штампи – "бандерівці" і "западенці". Російським дослідникам властиво проектувати своє власне ставлення до галичан на всіх східних українців. Дійсно, довгий час росіяни сприймали галичан як "австрійський" народ, як щось чуже і екзотичне (за винятком російської окупації Галичини в першу світову війну, коли з метою виправдання прискореного російщення краю терміново згадали про Галицьку Русь, ясна річ, як про невід'ємну частину "российского исторического наследия").
Втім підросійські українці не відчували такого високого бар'єра, як росіяни, між собою і братами з-за Збруча. Солдати-українці з російською кокардою на картузі швидко знаходили спільну мову з галицкими селянами, а ті з приязню констатували: "Йой, а москалі по нашому говорять!".
Між тим, і до теперішнього часу в російській періодиці панує думка: якби не галичани, то не було б проблем з Малоросією, чи з УССР, чи з південно-західним краєм, чи "прекрасным югом России". І чомусь не згадують (якщо знають), що навіть тоді, коли Галичина перебувала за межами Великої України, проблеми з українцями все одно були. Якраз через ці проблеми необхідно було організувати патологічний терор в УССР в 20-і, 30-і роки, знищити голодом 6 млн. селян-"східняків" (за деякими підрахунками більше 6 млн.), постійно тримати під контролем українську інтелігенцію, вести цілеспрямовану політику переселення в Україну людей інших національностей.
А якщо б вдумливий дослідник звернув увагу на український дисидентський рух 60-х, 70-х років, то помітив би серед репресованих українських громадських діячів, письменників, вчених, студентів дуже велику кількість тих, хто народився і виховувався на сході України. Та значно простіше і приємніше "списувати" все на Галичину, на цей дошкульний виняток у взагалі то правильних результатах політики відносно України.
В цьому сенсі Галичина піддається штучній"демонізації" і зображується перед російською свідомістю як "коллективный змий-искуситель" України.
Відмова від галицького міфу, від спроб "списати" на галицьке все власне українське, примусив би російську громадськість критично переглянути всю історію російсько-українських відносин і можливо прийти до тих же висновків, які зробила Е. Ільїна. Повідомляючи читачам про те, що в Москві видається "Библиотека литературы Древней Руси" в 20 томах, російська дослідниця пише:
"Первый том "Библиотеки" открывает "Слово о законе и благодати" митрополита Киевского Иллариона. Во вступительной статье академик Д.С. Лихачев отмечает, что это произведение посвящено "сложнейшей историко-философской проблеме", оно "говорит о месте Руси во всемирной истории, об исторической роли русского народа…".
Извините, господа, Илларион жил в XI ст., тогда на месте русского народа жили вятичи, меря, чудь и весь. Какое место во всемирной истории может занимать такой конгломерат диких племен? Это мы потом очень прославились. А Киев XI ст., где жил митрополит Илларион, – это культура и место в истории украинского народа, скажем точнее, предков украинского народа". ("Вечірній Київ", вказ. публ.)
Характерна помилка (якщо це просто помилка) російського погляду на це питання полягає в тенденції ставити Галичину поза Україною, мовляв, є Галичина, і є Україна, замість того, щоб розглядати питання в природньому історичному контексті: була і є Україна, а в ній була і є Галичина.
Що ж стосується того, що галичани дуже мало (за історичним мірилом) побували під владою російсько-совєцької імперії, то це їм, очевидно, й забезпечило певні чесноти. Якраз про ці чесноти написав у своєму потаємному щоденнику уродженець українського сходу, учасник так званого "золотого вересня" 1939 р. в Західній Україні Олександр Довженко:
"Ми ніколи не зможем вибачити галичанам, що вони культурніші і людяніші від нас".
Після 1939 р. галичани переживали процеси дуже суперечливих совєцьких перетворень: з одного боку, Совєти ліквідували на цій території етнополітичне і етнокультурне верховенство поляків, якоюсь мірою загравали з українцями, намагаючись продемонструвати, що ця влада – національна за формою.
Однак масова навала совєцьких "ответственных работников", ідеологів, борців з контрою, спеців з колективізації, знавців антирелігійної пропаганди швидко звела нанівець всі реверанси такого роду. Дуже швидко на повну силу запрацювали органи НКВД, були заборонені всі українські політичні партії, громадські, жіночі, дитячі організації. Почались масові розстріли галицької інтелігенції, депортація десятків тисяч сімей у внутрішні райони СССР. Совєцьке ярмо виявилось жорстокішим за польське. Поляки, при всій їх неприязні до українців (котра в польському народі зберігається й сьогодні, незважаючи на в цілому лояльне ставлення до України з боку польської політичної і культурної еліти), в своїх репресіях, як народ європейський і цивілізований, не переходили межу, за якою утиски ставали геноцидом. Наприклад, розстрілюючи своїх політичних противників, учасників замахів на польських чиновників, вони не чіпали їх сімей, не замірялись на їх священну і недоторкану приватну власність, не здійснювали депортацій (вони зроблять це вже в комуністичній Польщі, за порадою совєцьких "товарищей", – операція "Вісла"). Совєцький же терор обмежень і кордонів не мав. 1941 р., покидаючи західноукраїнські землі, НКВД організував масові страти в'язнів у тюрмах Львова, Івано-Франківська, Луцька, Золочіва і т.д. Німці, що зайшли в ці міста, люб'язно дозволили мешканцям опізнати і забрати тіла своїх забитих НКВД родичів. Кращої агітації проти комунізму, совєцької влади і СССР/Росії придумати було неможливо.
Про масштаби совєцьких репресій в західних регіонах України свідчить той факт, що вже на листопад 1940 р. в ГУЛАГові перебувало 1 млн. 173 тисячі депортованих мешканців із новоприєднаних західних територій. З одної тільки Галичини (без Волині і Буковини) було депортовано 400 тисяч українців. Це означає, що жителів регіону піддавали децимації, коли кожного десятого було репресовано.