В 1880–1890 рр. вийшло у світ кілька монографій, де на основі критично розробленого історичного матеріалу подано загальний нарис минулого Волині і Забужжя в X–XIV ст. Зокрема, історії Холмщини була присвячена робота А. В. Лонгинова «Червенские городы, исторический очерк, в связи c этнографией и топографией Червоной Руси» (Варшава, 1885). Автор для пояснення окремих історичних подій використав значний топографічний матеріал. Тоді ж вийшла у світ книга Л. Крижановського «Забужная Русь» (Спб., 1885).
Давню історію Волині розкрито в монографіях О. Андріяшева «Очерк истории Волынской земли до конца XIV ст.» (Киев, 1887) та П. Іванова «Исторические судьбы Волынской земли c древнейших времен до конца XIV в.» (Одесса, 1895). В працях розглянуто географічне положення, внутрішнє становище Волині, викладено основні історичні події періоду.
І. Линниченко підготував ряд статей, присвячених спеціальним питанням, а також монографію «Черты из истории сословий Юго–Западной (Галицкой) Руси XIV–XV ст.» (М., 1894), в якій вперше проаналізовано соціальні відносини у Галицько–Волинському князівстві.
Результати досліджень узагальнено в працях М. Петрова, вміщених у підготованих П. М. Батюшковим збірниках «Холмская Русь» (Спб., 1887) та «Волынь» (Спб., 1888). Матеріали про Галичину й Волинь розглядалися певною мірою і в узагальнюючих працях з історії України. Спільним недоліком праць дворянських та буржуазних авторів з даного питання є тенденція зобразити процес розвитку українських земель відокремлено від розвитку всієї Русі; недостатній аналіз соціального розшарування населення Галичини і Волині; ігнорування соціально–економічних відносин як вирішального фактора в історичному процесі.
З возз’єднанням західних земель з Українською РСР в 1939 р. історію Галицько–Волинського князівства почали досліджувати радянські історики. Академік Б. Д. Греков підготував статтю «Древнейшие судьбы славянства в Прикарпатских областях» (Вестник АН СССР, 1940, № 11/12), а у своїй монографії «Крестьяне на Руси c древнейших времен до XVII в.» (М., 1952) приділив особливу увагу селянству західних земель. Професор В. І. Пічета виступив із статтею «Основные моменты в исторических судьбах народов Западной Украины и Западной Белоруссии» (Историк–марксист, 1939, № 5/6).
Спеціальну монографію цій тематиці присвятив В. Т. Пашуто (Очерки по истории Галицко–Волынской Руси. — М., 1950). У першій її частиш автор аналізує Галицько–Волинський літопис; у другій — описує історію Галицько–Волинських земель XIII ст., враховуючи соціально–економічні відносини, етапи феодальної боротьби і наслідки ординського поневолення. Особливо цінні зауваження автора про боротьбу князів за об’єднання краю та про місце Галицько–Волинського князівства в міжнародних відносинах.
Літературу з окремих питань подано в тексті розділів.
ТЕРИТОРІЯ І НАСЕЛЕННЯ
Землі, які в кінці XII ст. утворили Галицько–Волинське князівство, простягалися в басейнах рік Сяну, Верхнього Дністра та Західного Бугу. На південному заході ця територія мала природну межу — гори Карпати. Високий, вкритий пущами, малодоступний та рідко заселений карпатський вал становив перешкоду для комунікації та відділяв північне Підкарпаття від південного Закарпаття — стародавньої східнослов’янської землі, загарбаної Угорським королівством. Галицько–волинські князі, з однієї сторони, а угорські королі — з другої, вважали «Гору» (так тоді називали Карпати) за постійний кордон між своїми державами.
В кінці XII — першій половині XIII ст. королі Угорщини на короткий час захопили Галицьку землю, але не включали її до складу Угорського королівства, а тримали під своєю владою як окреме «королівство Галичини». Правдоподібно також, що Володимир Святославич на деякий час поширив свою владу за Карпати, а в кінці XIII ст. та в 1320–х рр. галицькі князі володіли деякими територіями на Закарпатті, але про характер їх влади не маємо точних даних.
Західний кордон між Галицько–Волинським князівством і Польщею в початковий період не був точно визначений. Тут існували великі пущі, які відокремлювали території Польщі і Русі. Не знаємо нічого певного і про те, як далеко на захід сягали завоювання Володимира Святославича й де саме проходив державний кордон Київської Русі. В XIII–XIV ст. кордон між Галицько–Волинським князівством та Польщею набув стійкого характеру. Він проходив у Карпатах на р. Яселці, далі в північно–східному напрямку через річки Віслок і Сян простягався на 15–30 км на захід від Вепру і, перетнувши його, спрямовувався на північний захід. На території Галицько–Волинського князівства розташовувалися поселення Коросно, Ряшів, Щебрешин, Щекарів (пізніше Красностав), Верещин, Воїнь (Вогинь). Іноді польські князі захоплювали окраїнні волості над Сяном, доходячи до Буга, й Лев Данилович оволодівав на деякий час Любліном, але польсько–галицький кордон був вже настільки усталений, що і пізніше, коли галицько–волинські землі загарбала Польща, саме він залишався дійсним аж до XVIII ст., відокремлюючи Руське воєводство від воєводств Краківського і Люблінського