На західних землях існувало кілька видатних культурних центрів. Найперше місце займав Володимир. Культурне життя зосереджувалось тут насамперед на княжому дворі. Князі сприяли розвиткові архітектури міста: Мстислав Ізяславич поставив великий собор, в часи Данила розбудовано укріплення міста, розвитку культури надавав особливої уваги Володимир Василькович, одночасно будівничий і любитель письменства. На княжому дворі писався володимирський «літописець» — частина Галицько–Волинського літопису. Володимир був одним з центрів рицарської поезії, як це видно із згадок про пісні, присвячені Романові, Данилові та ін. З князями співдіяло володимирське духовенство [Іпат., с. 491–492, 593, 596, 604, 608.].
Другим видатним культурним центром був Галич. Тут також всебічного розвитку набула архітектура (собор, церква св. Пантелеймона та ін.). На початку XIII ст. тут жив «премудрий книжник» Тимофій, походженням з Києва, непримиренний ворог угорських загарбників [Іпат., с. 483.]. Пам’яткою літератури Галича залишаються Галицько–Волинський літопис та Галицьке євангеліє.
У Перемишлі в XII ст. також існував місцевий літопис, який використав у своїй хроніці польський історик Длугош [Перфецький Є. Перемишльський літописний кодекс першої редакції в складі Хроніки Яна Длугоша. — ЗНТШ, т. 149, с. 34–83; т. 151, с. 19–56.]. Тут відомий був «словутний співець» Митуса [Іпат., с. 528.], мабуть, співець–дружинник.
Побудований Данилом Холм з самого початку був великим центром архітектури і образотворчого мистецтва [Іпат., с. 558–560.].
Із тогочасних монастирів особливу славу мав згаданий вже Полонинський монастир, яким керував ігумен Григорій, «чоловік святий, якого не було перед ним і по ньому не буде»; перебував тут литовський князь Войшелк [Іпат., с. 567–568, 573.]. У пізнішій традиції виступає як важливий центр монастир Спаса (поблизу сучасного села Спас Старосамбірського р–ну Львівської обл.) [Крип’якевич І. Княжий Самбір і Самбірська волость. — Літопис Бойківщини, 1938, № 10, с. 31–32.].
Типом культурного діяча того часу був князь Володимир Василькович, «книжник великий і філософ, якого не було у всій землі і після нього не буде». Він цікавився письменством і науками, «розумів притчі і темне слово», в розмові з перемишльським єпископом «говорив багато з книг» [Іпат., с. 601.]. Як видно із літописного оповідання, він кохався у книгах, залюбки сам їх переписував, роздавав цінні книги церквам і монастирям. Володимир розбудував місто Берестя, звів нові укріплення в Кам’янці, поставив ряд церков і монастирів. Всі значніші церкви на Волині прикрасив іконами, дорогоцінним посудом [Іпат., с. 608–610.].
Основною рисою розвитку культури були її тісні зв’язки з іншими землями Русі. Приєднання Волині і Прикарпаття до Києва в період Володимира і Ярослава стало основою до тривалих культурних і політичних зв’язків. Західні землі були зв’язані з Києвом економічними взаємовідносинами, єдністю матеріальної і духовної культури, політичними інтересами княжих династій. З Києва і Київщини на Волинь і в Галичину надходили ремісничі і художні вироби, привозні товари зі Сходу. На західних землях поширювалися овруцькі шиферні вироби, київські ковтки, різні твори мистецтва. Для холмського собору Данило привіз ікони з Києва і Овруча, дзвони з Києва [, с. 559.]. Через Волинь і Галичину проходили торгові шляхи з Києва до Польщі, Угорщини та в Середню Європу. Київська митрополія була центром церковного життя всієї Русі, і у тісних зв’язках з Києвом перебували також єпископи володимирський, холмський, перемишльський і галицький[215]. Деякі київські митрополити походили з західних земель[216]. Близькі зв’язки західних земель з Києвом засвідчує письменство: Київський літопис подає точні відомості про події на Волині і в Галичині, Галицько–Волинський — про Київ. Вище вже згадано про киянина Тимофія, який відігравав важливу роль у Галичині [Іпат., с. 483.].
У близьких взаєминах з Галичем і Володимиром перебували також інші землі. Пінська земля, яка ревниво оберігала свою незалежність, не раз користалася допомогою волинських князів у боротьбі проти литовських набігів [Іпат., с. 530, 543, 576.]. Чернігівські князі нерідко намагалися здобути собі галицький престол, і це вдалося на деякий час синам Ігоря Святославича, а пізніше Михайлові Всеволодовичу та його синові Ростиславу, У час ординської навали чернігівці шукали захисту в Галичині і одержали тут землі для себе