На початку сорок другого року мені пощастило бути в театрі імені Пушкіна. На той час там виступала ленінградська оперета, єдиний у місті театр найтяжчих місяців блокади. Тоді був я на курсах молодших командирів і вечорами траплялася можливість ходити строєм чи й поодинці в оперету. За місяць пощастило переглянути майже весь репертуар театру.
Пісня увірвалася, і я, подавши руку стрункому, русявому лейтенантові з виразними сірими очима, назвався:
— Галка…
— Василь… — відповів лейтенант, дивлячись мені в обличчя. — Родом з Волги, з Саратовської області. Це не є таємниця, бо в мій край фріци не ступали ногою і, звичайно, не дійдуть. А твої, мабуть, рідні ще в окупації?..
— Сьогодні визволені! Іван Сергійович повідомив. А що і як там з моїми — не знаю, — сказав я.
Лейтенант Василь співчутливо кивнув головою:
— Це щастя, що фашистський гад не дійшов до Саратова.
— Москвич, Микола! — подав мені руку інший лейтенант, з рудуватим кучерявим чубом, що звихрився лад чолом, перетятим глибокими борозенцями.
— Москвич — це прізвище? — поспитав я.
— Не відмовився б від такого прізвища, — сказав Микола гордовитим голосом. — Твоє місце біля вікна, Галко, — Додав він, наголосивши на моєму прізвиську.
Я подивився на ліжко, заслане сірою ковдрою, з синіми смугами, і білим, чистим простирадлом. Подушка у чистій Наволочці. На спинці ліжка випрасуваний рушник. Мабуть, від першого дня війни не бачив я такої постелі. Тут же стояла тумбочка, і я поклав у неї ранець.
— Ти не вечеряв? — звернувся — до мене Василь. — Я мотнуся і попереджу тьотю Катю…
Василь покинув кімнату, а Микола завважив:
— Меткий цей саратовський лавочник!..
— Чому лавочник?..
— Він сам казав, що працював у сільпо, хоча я його і не запитував. А ти?..
— У кооперації не працював. Більше по електриці, — таємниче відповів я. — А ти, мабуть, технікум закінчив, або зо три курси інституту?
— Так думаєш?..
— Якесь впевнене, вольове обличчя і розумні очі, — сказав я, вивчаючи поглядом співбесідника.
— Закінчив технікум зв'язку, — посміхнувся Микола.
— От бачиш, я можу вгадувати, коли пильно подивлюся на когось.
— Ви вже почали фахові заняття, і, мабуть, я відстав?
— Наздоженеш. Не святі горшки ліплять… — переконливо сказав Микола-лейтенант.
— А тобі багато дало навчання в технікумі для розуміння радіозв'язку на далекі відстані? — поцікавився я.
— Я знаю майже все, що тут викладають…
— І що ж говорять інструктори про те, як уникнути німецького пеленга?
— А, ти ось про що!.. Говорять те, що й написано у підручниках, інструкціях. А там пеленгацію обійдено. Щоб радист не потрапив під автоматні черги, він повинен… — лейтенант-москвич став загинати пальці, — вміти швидко передавати, ставити антену ціленаправлену, міняти частіше місце, намагатися передавати якнайкоротші радіограми, розмову вести з Центром ніби з аматором-короткохвильовиком на міжнародному, відомому всьому світові кодові… — загнув Микола п'ятий палець.
— І діло — на «большой»! — додав я з іронією. — А якщо розвідникам пощастило захопити полоненого, у якого відомостей слів на п'ятсот? І відомості надто термінові? То як же бути радистові?
— А на якій віддалі твоя рація від німецького штабу? — запитав Микола.
— Як, скажімо, від острова, де знаходиться вілла, до Адміралтейства, — поставив я умову задачі.
— Тоді працювати на передачу треба в оглядкою. Засічуть. Близько ж. Гм… Цінний «язик»! — Радіограма на п'ятсот слів. А п'ятизначних груп тут буде тисяча двісті,. — скептично всміхнувся Микола.
— То що?.. Таку радіограму передавати три дні, мотаючись туди-сюди по лісу, щоб не запеленгували німці? — таким же тоном запитав я.
Зайшов лейтенант Василь.
— Іди, Галко, вечеряти.
Їдальня — простора кімната. На вікнах гардини. Зараз вікна затемнені. Всього три столи на трьох осіб, дубовий буфет з орнаментом. На стіні картина — пейзаж.
На мене вже чекала чорнява жінка в окулярах, запнута косинкою, у білому фартусі — тьотя Катя.
— Ось ваше місце, — сказала.
У тарілці парувала та ж, що і в запасному полку, пшенична каша, на іншій тарілці вінегрет, а у чашці компот. Тарілки, чашка, виделка і ніж. Незвично якось, ніби і війни нема. То була сервіровка: металеві миски — на кораблі, казанки, захалявна ложка — в окопах.
— Їжте, — нагадала жінка в окулярах, ніби справді я забувся, чого сюди прийшов.
На третій тарілці лежали шматочки, грамів по п'ятдесят, хліба. Один шматочок — норма в листопаді й грудні сорок першого й у січні сорок другого. Отримаєш одразу ту пайку і не знаєш — з'їсти одразу чи по крихті? А мо', присушити на вогні, щоб хрумтіло на зубах? Коли хліб підсушиш, скибочка зменшується удвічі: хоч дивись, хоч їж.