На третю добу відчули втому. Треба виспатися. І Короп відшукав місце. Хлопці простелили на землю дві плащ-палатки, а вкрилися парашутом, єдиною ковдрою, що рятувала нас у зимові ночі від холоду.
Усі заснули. Та мене розбудив мій сусіда Кудрявий.
— Що таке? — пошепки поспитав я, щоб не сполошити хлопців.
— Поглянь, яка картина!
Ми лежали на невеличкій галявинці під кучерявою сосною, залитою місячним світлом. Сніг сріблився, зливаючись із блиском нашої ковдри — шовкового парашута. Синіли тіневі боки ялин — поступово, переходячи у ясніший колір, а вершини дерев гордовито і яскраво вирізьблювалися на тлі зоряного неба.
Гілки нашої сосни звисали аж до землі і проціджували мерехтливе золотаве світло, яке найрізноманітнішими вигинами й відтінками лягало на хлопців, що спали. Тиша дивовижна. Іноді тільки чути було, як хропів наш охоронник порядку Короп. Коропа штовхнув під бік Кудрявий, і знову настала невимовна тиша, коли можна навіть почути шепіт зірок.
6 квітня
Ранком чули гуркіт автомашин: шосе недалеко. Туди ведуть грунтові дороги з телефонними лініями. Дороги зв'язують хутори з головною магістраллю краю — ризьким шосе. На хуторах валують собаки.
Вирішили тут отаборитися. А за годину Кудрявий і я заснували спостережний пункт.
12 квітня
Харчів нема. З нетерпінням чекаємо вечора. Лежимо в бер-лозі й дивимося на небо. Вітер гонить хмари. Захід сонця не віщує нічого втішного.
— Поглянь! Онде одна. Друга! — вигукнув Короп, показавши рукою на небо.
— Ну й ну… — вигукую, мов Іванко-дурник, якого заставили порахувати на небі зорі. — Шість тисяч! — сказав я. — Але зараз не більше десяти зірок. Діла нікудишні.
Орел ще відшукав кілька зірок, сказавши:
— Чого ж ви, окаянні, не з'являєтеся?
Буде зірок багато, прилетить літак, скине вантаж — матимем що їсти. Тому кожен з надією дивиться на небо.
Зірок уже безліч. Біжимо на вирубку, затиснуту кількома пагорбами. Десь далеко на сході ледве чутно лунають гарматні постріли. Хотілося, щоб там був фронт. Та канонади з передової сюди не чути. То стріляли німецькі зенітки. До нас летить чи не до нас?
Спалахували метеорити, полишаючи вогняні сліди. Сіріус уже пройшов свій шлях і сховався за пагорб, порослий високим лісом. Обрубаний шматок вищербленого місяця повис навпроти.
Світлішає схід. Знову на хуторах валують собаки. Може, до хутора підійшли невідомі люди. У цих місцях від собачого гавкання далёко не зайдеш. Ліси тут обжиті: всюди дороги, рівні, з табличками просіки через кожні п'ятсот метрів.
Ранок. З «аеродромної площадки» ми повернулися ні з чим.
14 квітня
Троє наших ходили на хутір. Принесли хлібину, трохи борошна, картоплі. Хазяїн розповідав, що з їхньої волості німці будуть забирати людей на роботи: від Псковського озера до Гулбене фашистське командування хоче викопати протитанкові рови, окопи, поставити вогневі точки й всю цю смугу обснувати колючим дротом. Що це? Друга лінії на, захід від «Пантери»?..
Кудрявий склав телеграму, а я передав у Центр. Про всяк випадок нехай знають і сповістять про це тим групам, які працюють поближче до цієї нової смуги.
З нашої палатки добре чути гуркіт машин на шосе.
Їмо товчену картоплю, а на вечерю варили борошно. Та настав обід, коли хлопці облизали ложки. Нема чого варити.
Відомості про спорудження нової оборонної лінії, яка починається від берега Чудського озера через ризьке шосе до Гулбене, підтвердив полонений фельдфебель, котрий назвав ту лінію «Марієнбургом».
16 квітня
Увечері Сергій, Юхан і я пішли лісової дорогою, яка й вивела нас до сірого будинку. Біля будинку хліви, колодязь. На підступах до хутора командир примітив три пагорбки. Підійшли ближче.
— Хе, братці-кролики! Та це ж картопля! — сказав він після обстеження. — Весна! Хазяїн ось Уже й амбразуру відкрив…
— Не по-божому. З ближнім треба поділитися! — сказав Орел. — Картоплі тут на три роки!
Я й Орел залізли, в амбразуру і набрали у ранці картоплі. Деякі бульбини вже пустили біді паростки. Справді весна, і хазяїн за кілька тижнів почне садити картоплю. Ми подали мішки наверх Кудрявому і вилізли з ями.