Поглянули на хутір. Там тихо. Мішки з картоплею залишили у кущах, поблизу повноводного у ці дні ручаю, а самі пішли до будинку.
Пес подав знати про себе, коли вже найшли на чисто виметене подвір'я. Біля порога стояло з десяток бідонів.
— Лишенько, який куркуль тут живе! — здивувався Орел. — Це ж скільки корів треба мати, щоб наповнити оці бідони! А може, німці звозять молоко сюди з інших хуторів?
— Помовч! — попередив командир. — Будемо удавати з себе німців.
Як тут не засмієшся! Які з нас німці!? Удавати їх — значить говорити з людьми сяк-так по-німецькому тільки Кудрявому, і то з тими, хто знає цю мову на його рівні або не знає зовсім. Та нужда заставить і мене, і Орла підтакувати.
У сінях і на кухні нікого. У другій кімнаті сиділо кілька чоловік і жінок — грали в карти.
— Гутен абент! — привіталися.
Присутні не відповіли, а лише закивали головами, перезираючись.
— Лабвакер! — поздоровкався я.
Усі дружно відповіли:
— Лабвакер!
Жінка, одягнена у святкове національне вбрання, привіталася російською мовою:
— Добрий вечір!
Господар, в окулярах, худощавий, із запалими щоками, тремтячим голосом запитав:
— Хто ви такі?
— Ми? Свої. — загадково відповів Кудрявий.
— А-а… Руські? Мабуть, з госпіталю? — втрутився юнацький голос.
Це говорив син, просвердлюючи поглядом усіх трьох. Чоловіки заговорили по-латиському, називаючи містечко Апе.
— Так. Так… — ствердив Орел естонською мовою. — Ми з Апе…
Ще в кімнаті була жінка з трирічним хлопчиком на руках.
Побачивши незнайомих, хлоп'я притулилося до материних грудей. Я запитав у молодиці ледве чутним голосом, кивнувши на схід:
— Батько хлопчика там?
Вона не відповіла, опустивши очі. Та ось наші погляди зустрілися. Жінка раптом усміхнулася і сказала, кивнувши головою: Там.
У Червоній Армії?
Молодиця не відповіла і притиснула до себе біляве хлоп'я.
Господарям, окрім сина, не сподобалося, що ми служимо у німців. Ніхто в них одверто не говорив про це. Але й не утаював. Це видно з їхніх поглядів.
Господиня поставила на стіл глек молока і нарізала білого, пахучого хліба.
— Сьогодні паска!
Ми накинулися на хліб. Кожен видудлив по великому кухлю молока. Не крилися, що голодні; як не дуже були б розпачі й від того, за кого нас тут приймають. І картярі, і молодиця з дитям, звичайно, не вірили, що ми полюємо за радянськими парашутистами, про що сказав їм Кудрявий. Таких голодних мисливців німці б не випустили. У цій непевності добре було те, що господар, в разі чого, міг сказати, якщо хтось з картярів донесе німцям, що незнайомці назвалися командою, яка ганяється за парашутистами. Звідки їм, селянам, знати, чиї у них автомати чи чоботи? Якщо ж ніхто з присутніх не доповість німецькому коменданту про цю зустріч, то в цьому випадку і хазяї, і гості вважатимуть, що до них на паску завітали «янголи» з того боку фронту. У це повірила молода жінка з хлопчиком на руках. Вона дивилася на мене відданими очима і ніби промовляла: «А я знаю, хто ви!»
— Дорога у нас далека. Йдемо на Цесіс. Нам би щось на дорогу!.. — попросив Кудрявий і відрахував господині сорок окупаційних марок. — За хліб, за сіль…
Хазяйка взяла гроші, а до хліба дала ще й шинки і жменю солі, висипавши на шматок газети «Теvіа», що її видавали латиські буржуазні націоналісти. Кудрявий дістав цигарку, присів перед плитою і відчинив дверці, за якими гоготів вогонь. Узявши паличку, він наблизив вогник до кінчика цигарки.
Про всяк випадок я вирішив вийти на подвір'я, щоб часом не завітали сюди ще якісь гості і, можливо, ті, за кого удавав себе Кудрявий. У сінях мене наздогнала молодиця.
— Нам дають сірники по карточках. Лудзу… — вона відрахувала з коробки п'ять сірників і подала мені. — Фюнф.
Вона дала мені п'ять сірників з коробкою. Я ще блимав очима, відчувши у своїй руці її теплі пальці.
— Спасибі. Палдес… Звідки ви знаєте, що нам потрібні сірники?
— Знаю, — так само тихо мовила молодиця і пішла до хати.
Ми покинули хутір, заплативши сорок марок і полишивши людям цілу низку здогадок і хвилювань.
18 квітня
Леонід, Короп і Орел ходили на хутір — вже на інший. Принесли хліба. Господар їм сподобався. Вони розпитали про госпіталь в Апе. «Лікуються там не лише німецькі солдати, а й «лісові коти», які були в боях з партизанами. Поранені місяць тому прибули з Пскова». Відомості точні. У госпіталі працювала племінниця хазяїна Алма. Короп просив хазяїна, щоб Алма дізналася, чи нема серед поранених Кротова.