Обминувши ялиновий острівець, підійшли до клуні. Колоди, з яких викладені стіни, подекуди вже струхлявіли. Прогнили й і почорнілий дах, перекошена пройма дверей — все це свідчило про час, який тяжів над цією хижою. Стоїть вона на лісових луках дві сотні, а може, й більше літ. І ще тримається, підперта колодою, немов стара бабуся зіперлася на костур, чекаючи свого останнього дня на білім світі.
Доживає клуня своє. Та ще переживе і таких, як ми. Як образливо: хижа з підгнилими боками стоїть, а наших — Івана, Петра і Юри — нема. Де зараз Охріменко й Овчаренко? Хотів було написати їм. А куди?..
Та поки клуня служить хутірному селянину. Тут він складає на зиму сіно. Сіном тим живляться і дикі кози. Ось чотири їх, побачивши нас, різко підняли голови і, круто обернувшись, побігли геть, махаючи білими хвостами. Поруч прошмигнув косий біс-анцихрист, як величав зайця Юхан.
Дзюркотить у ручаї чиста вода. Реве тривожно сполоханий козел. Щез у чагарях заєць-боягуз. З лісу лунав пересвист птахів, що проводжали захід сонця.
Живуть луки своїм життям, як і до війни, як і сотні років тому. Аж дивно, що люди порушують цей плин життя війнами.
— Яка все-таки краса навкруг! — задумливо мовив командир, У ті хвилини здалося, що я ніколи не забуду цього вечора: і заходу сонця, і лісу, що швидко темнів, і по-весняному мокрого лугу, і майже казкову клуню.
Пригадався тихий весняний вечір у рідному селі: чистий, зеленкуватий захід сонця; курява уздовж вулиці, здійнята чередою, галас хлопчаків з порепаними від грязюки і сонця, завжди босими ногами. Вчуваються то протяжні, то звихрені рідні пісні, яких не сплутати з піснями жодного народу. Здається, лунають вони й на луках зеленої землі Латвії…
І раптом відчув, що в чоботях повно води — пальці закоцюбли в мокрих онучах на слизькій підошві.
Рідна пісня. Отак би утяти, щоб на хуторі почули. Ото здивувалися б селяни! Та це лише мрія. Говоримо ми тут пошепки навіть у лісі: Короп привчив нас до цього. Кашляємо у шапки: обстановка змусила.
Якась несхожа на сотні інших доріг і стежок на війні наша. Звивиста, немов гірська, навіть на цих рівних луках поблизу головної магістралі Латвії. Спіткнешся — і ніхто. не подасть руки. Ми знали про це ще на тім боці фронту. Знали, але не відчували, що то є ізольованість, що то означає іти навпомацки по цій стежці. Навпомацки — значить повільно. Повільно і, здається, впевнено. Центр уже подякував за наші передачі, привітавши з Першим травнем.
1 травня
Блукав з Кудрявим уздовж шосе. Знайшли шматок газети «Северное слово». Серед оголошень було й таке: троє російських дівчат шукають знайомства з трьома молодими росіянами… одружитися. Адреса: Курляндія. Талсі. Пошта. До запитання…
— Може, напишемо?
— Оцим шльондрам?
— А не шифр це якийсь? — раптом примружив голубі очі Кудрявий. — Невже їм трьом раптом захотілося за власовців вийти заміж?.. Щоб утекти у Швецію, Німеччину? Так німці й відпустять отих вродливих російських молодих людей?
— Який там шифр!.. Стерви вони — оті дівчата.
6 травня
Ввечері вийшли на луки. Домовилися, що сюди прилетить літак: їсти вже не було чого, та й батареї до рації загубилися у незнайденім мішку минулого разу. Вперше почули зозулю. Я загадав, скільки накукає літ. Та зозуля змовкла.
Опівночі небо заволокли хмари. Настрій зіпсувався. Коли раптом гуркіт мотора. Миттю запалили вогнище. Чотири мішки — на землі. Літак ще дав коло і, хитаючись, щез несподівано, як і з'явився.
7 травня
Опівночі лягли спати, накрившись парашутом. Не спиться. Перевертаюся з боку на бік. Заважаю спатн Орлу, та він і сам фаз по раз зітхає, напевне думаючи про прийдешню зустріч з матір'ю, з дівчиною.
— Боїться Алма познайомитися поближче з Кротовим, — порушив мовчанку командир і засміявся. — Каже: «Кротов мацає «кругленьких», а я — тендітна. Такі йому не подобаються».
— Противної Облишимо цю затію з Алмою і Кротовим! — втрутився Леонід, зітхнувши.
Леонід пригадав свою молоду дружину — чи не єдиного на весь Ленінград касира залізничної каси, з якою прожив зо два тижні, очунявши після госпіталю.
— Боїшся, за свою? — ледве чутним голосом натякнув Короп.
— Змовкніть зі Своїми підначками! — огризнувся Леонід.
— Він же жартує, — сказав командир.