Тьотя Катя одійшла й зупинилася біля буфета. Схрестивши руки, застигла, ніби на чатах. Щось у цій постаті було дуже схоже на мою бабусю. Бабуся теж частенько стояла біля печі, дивлячись, як я, зголоднілий, приходив зі школи, сідав за стіл і ів те, що поставила, нею ж зварене. Про що вона думала? Мабуть, про те, що буде на білому світі (вона часто говорила «білий світ»), коли онук виросте? «Чи жива ти зараз, бабусю? Чи живі ви, рідні мої, мама, брати? Коли живі, то сьогодні у вас перша ніч без німецьких окупантів! Мабуть, не до сну вам зараз і думаєте, звичайно, про мене, як і я про вас! А про що мріє оця чорнява, із сивиною на скронях, жінка, дивлячись на мене? Дивиться так, немов ми давно знайомі. Мабуть, про сина або про зятя чи мужа, котрі на передовій, на фронті…»
Та ось я підвівся і подякував. Тьотя Катя, погасивши світло, побажала доброї ночі.
— Підкріпився? — зустрів мене на порозі Василь. — Тепер на «бокову» до восьмої години, і тебе не стане будити ані днювальний, ані старшина…
Судячи з цих слів, я зрозумів, що Василь був з рядових або сержантів, хоча і вдаватиме із себе лейтенанта. Василь — щирий, що не завжди добре у скрутній ситуації. Микола одразу ж засік Василя на «старшині» і «днювальному» і посміхнувся: мовляв, простота ти, Вася-лавочник, а не розвідник…
Я ліг на ліжко, укрившись простирадлом, що пахло, як і подушка, чистою водою. Голові незвично м'яко.
— Що, не спиться? — запитав Микола. — Все думаєш, як доведеться тобі там, за лінією фронту, коли закінчимо навчання?
Завтра насмілюсь своїм написати листа, — відповів я.
— Чому «насмілюсь», — запитав Василь.
— Уже двічі писав, а відповіді ніякої. Уперше — в травні сорок другого. Коли наші розпочали наступ під Харковом. Вдруге — в лютому нинішнього року.
— Не спиться тобі, бо вони теж думають про тебе, і думи ті радіохвилями долинули й сюди. Нам з москвичем легше. Ми не втрачали зв'язок із домівкою, — сказав Василь.
— _ Хочеться вірити… Ну, як там Москва? — раптом запитав я у Миколи. — Мені ще не доводилося бувати в столиці…
— Ось злітаємо у тил, нам дадуть відпустку, і ми махнемо на кілька днів до Москви, — відповів.
— Гадаєш, нам ще й відпустку дадуть?..
— А чому ж ні!
Я перевернувся з боку на бік.
Давно не пам'ятав, щоб був отакий насичений подіями день, як щойно минулий, 5 серпня сорок третього. У голові безладний рій думок. Одна напливає на одну, а її вмить стирає інший спогад або погляд у незвідане майбутнє, яким є той «тил», звідки збирається Микола їхати прямо в Москву, впевнений, що ми всі заслужимо кількаденну відпустку.
У вухах подзвонювало. Я прислухався. Радіо вже мовчало. Стукав лише, ніби молотком об дошку, метроном, покликаний заповнювати паузи між повітряними тривогами. А на душі у мене теж тривожно у передчутті зовсім нової на війні служби…
ТРОЄ НА ВІЛЛІ
… Один по одному минали дні. що немов солдати виходили з шеренги, шикуючись у новий ряд, яким був тиждень, а потім і другий.
Василь, Микола і я працювали на передачу й на прийом змішаних і цифрових текстів. Перші два були майстрами радіотелеграфії. У мене справи гірші, давалася взнаки контузія. Передавав я повільніше і не завжди чітко приймав: бракувало зосередженості.
Однак ця обставина не лякала ні мене, ні інструктора. Одне діло передавати і приймати у хатніх умовах і зовсім інше — десь у лісі, у болоті, під дощем, у лютий мороз, та ще й, можливо, у бойовій обстановці. Ось чому ми приймали з ефіру тексти чиїхось радистів, а потім звіряли, як точно перехопили чужі тексти.
Нам трьом давали консультації (лекціями це не назвеш) з радіотехніки. Знайомилися ми зі схемами окремих рацій і особливо із схемою нової короткохвильової портативної рації «Север».
Приймач і передавач «Севера» вмонтовані в скриньку, завбільшки з два томи «Толкового словаря живого великорусского языка» Володимира Даля, який був у бібліотеці цієї вілли. Назви на панелі «Севера» написані англійською мовою. Крім апаратури в окремій сумці, що носилася через плече, мов протигаз, був ще ранець з електроживленням до рації — анодні батареї типу БАС-60 та елементи для радіоламп, рація малопотужна. Навіть не вірилося, що нею можна передати на відстані кілька сотень чи й тисячу кілометрів.