— Ти, братику-кролику, почергуй, а я почитаю. Таке написав, що у фашистів щелепи зведе од люті, — сказав Кудрявий.
— Не стану заважати. Перейду до тої сосни. Звідти й спостерігатиму.
Галка одійшов на. кілька кроків і приліг біля товстенної сосни, буйна крона якої підпирала синє небо. Гілля було освітлене призахідним сонцем. Десь далеко гули літаки.
Кудрявий розгорнув зошит…
ЩОДЕННИК ГАЛКИ
9-12 вересня
І знову ми в рідних місцях нашого Арвіда. Успіхи Червоної Армії на Балканах забезпечили вихід з війни королівської Румунії і перемогу соціалістичної революції в Болгарії.
А перед моїми очима — обличчя мужнє і вродливе кучерявого болгарина і великого комуніста нашого часу — Георгія Димитрова.
Як зараз пам'ятаю…
Учителька розгорнула газету, і учні, які сиділи на перших партах, побачили фотопортрет людини з високим чолом, кучерявим волоссям і твердим поглядом.
— Його сфотографовано в ту мить, коли він дивився прямо у вічі своїм запеклим ворогам, — сказала вчителька, тримаючи над головою портрет, неначе знамено. — Погляд, бачите, гнівний і безстрашний!
Я сидів на другій парті й намагався збагнути оту сміливість в очах людини, котра дивилася на нас, третьокласників. Учителька зненацька назвала моє ім'я. Я підвівся, здивовано кліпаючи очима.
— Ти ніби непогано малюєш, — мовила вчителька. — Маєш домашнє завдання. Намалюй портрет ось такого розміру, — показала. — Щоб навіть з останніх парт було видно.
Завжди балакучий на уроках (навіть коли мене вчителька не запитувала), цього разу я мовчки виводив пальцем на парті кола, ніби розмотував нитку, на кінці якої мала бути відповідь.
— Завдання це всього класу і піонерського загону…
Ще й трьох років не минуло, коли ця ж учителька дала нам, першакам, домашнє завдання, з арифметики — вирізати по десять паличок. Я нарізав вишневих, бо вони пахли клеєм і були гарного кольору, не те що палички з лози. А тепер у третьому класі маєш таке високе, неймовірно складне завдання.
— Лесю Петрівно! Та я… Та ви… Та ви ж самі мені поставили тільки «задовільно» за намальований куб і цибулину. А це ж портрет… — не договорив: мені перехопило дух, і я нахилив голову.
А вчителька вже говорила, що ім'я цієї людини сьогодні вимовляє робітничий люд усього світу. «Не зумію!..» — зовсім ні до чого. Скажуть хлопці і вчителька, що злякався. Та й ніби соромно перед людом земної кулі, котрий підносить догори стиснуту в кулак руку.
Щоки мої палали. Я затулив їх долонями. Згорнув газету і засунув між сторінки загального зошита, щоб не зім'ялася. Поклав зошит у полотняну торбу, в якій носив підручники, шкільне начиння, шматок хліба або пиріг з квасолею, спечений бабусею. Сидів у глибокій задумі, що з нашим братом школярем у десять-дванадцять років трапляється нечасто.
— Папір для роботи візьмеш у канцелярії! — сказала вчителька.
Задзеленчав дзвоник, сповіщаючи про закінчення останнього уроку. Хлопці наперебій — до мене.
— Аби портрет малого розміру, можна б під копірку! — радив котрийсь.
— Ти розлінуй зображення на квадратики, а потім перенеси їх на великий папір, — підказав мій вірний друг Ванько.
— Як наш завклубом картини малює! — підхопив Гриць, з яким у нас було одне прізвище і з яким ділився завше пирогом.
— Лесю Петрівно! Хіба він зможе? Замовили б краще завклубові! — комусь зовсім не хотілося, щоб я брався за цю роботу.
— Іди вже додому, — сказала вчителька ї всміхнулася. — Іди і малюй.
Вдома хотілося порадитися ще й з батьком, котрий частенько втручався в мої шкільні справи. Бувало, лаяв за те, що я не навчився думати. Він у свої дванадцять років, після четвертого класу, пішов у майстерні, підмітав біля верстата металеву стружку, щоб стати слюсарем. А мені після четвертого випадало йти вчитися у п'ятий клас. Та батько мені багато чого й розповідав. А іноді балакав зі мною, як з рівним. За це я поважав його, любив.
Того грудневого вечора батько вчасно додому не прийшов. Заводський партосередок послав його на хутір провести якісь збори. Я знав, що на тому хуторі немало темних людців. Напровесні куркулі-бандити схопили вночі голову нашого піонерського загону, учня шостого класу Ваню Васильченка. Хлопець повертався зі станції додому, і бандити обмотали навколо Ваниної шиї антенний дріт, який купив хлопець для детекторного приймача. На похороні Вані Васильченка і на суді мої однокласники теж відчули, що таке класова боротьба, хоч було нам тільки по дванадцять. Ми ждали, коли ж ця боротьба скінчиться. Нелегко таткові їздити по хуторах. Та він комуніст. А комуністам, мабуть, ніколи не буває легко.