Надворі спадав ранній зимовий вечір. Я почав готувати гасову лампу. Виявилося, гасу нема. Бабуся ходила до крамниці й повернулася з порожньою сулією. Тоді вона налаштувала каганець.
Мене це трохи бентежило. Та вмить уявилася людина, обличчя якої мусив зобразити на папері. Стало соромно. Що цей каганець, що наші нестачі проти отого двобою, який веде він за честь своєї партії, робочого люду!
Розгорнув на столі аркуш і притис його верхні куточки книжками. Дістав газету. Уважно, старанно тонесеньким олівцем викреслив сітку на фотографії. Світла було замало. Я сердито поклав олівець на стіл. Треба дочекатися дня. А зараз краще почитати газету.
За читанням мене і застав батько.
— Невже уроки вчиш? — здивувався, знаючи, що в таку пізню пору я ніколи уроків не вчив. — Не втнеш задачу?
— Леся Петрівна доручила намалювати портрет, — відповів я.
— Гм… Важкенько тобі доведеться, — похитав співчутливо головою батько. — Задача ця складніша від найважчої арифметичної. Доручили — роби. Тільки не зараз. Малюй удень, — сказав батько.
Він задумався про щось своє, думав зосереджено, довго, дивлячись на портрет у газеті, потім на мене. Дивився так, ніби давно мене не бачив і тепер ледве пізнавав.
— Віддай тому малюванню серце і душу. Ти мене розумієш? — доклав батько на моє плече свою жилаву руку.
Три дні після уроків я протягом багатьох годин малював. Не знаю, чи віддавав роботі серце й душу, як радив батько, але достеменно відчув, що, малюючи портрет, багато думав про цю людину. Здавалося, чув навіть голос її, відчував дихання, як і батькове, коли той схилявся за столом. Часом здавалося, що то не батькова, а його рука лежить на моєму плечі. І від цього дотику я уявляв себе вже дорослим.
Досі у мене були свої улюблені герої з книжок, з казок, пісень і дум, яких багато знала моя бабуся, — Тарас Шевченко, якому «тринадцятий минало», він «пас ягнята за селом», задерикуватий, сміливий і добрий Том Сойєр з далекої річки Міссісіпі, Гаврош із паризької вулиці, безстрашні й веселі запорозькі козаки, червоний полководець Фрунзе. Усі вони мені подобалися, були наче моєю ріднею. Та в дні, коли малював портрет, на перший рубіж найближче до мене вийшла оця безстрашна, з незламною вірою в правоту своєї боротьби людина. Вона віч-на-віч билася з тисячею ворогів. Одна супроти їхніх чорних порядків.
Третього дня батько повернувся з заводу, коли ще не смерклося. Я вже стирав гумкою лінії, що утворювали на портреті квадратики. Батько узяв у руки портрет, поставив на стіл і одійшов до дверей.
— Нести до школи чи, може?.. — тремтливим голосом запитав я.
Батько мружив очі, щось зважував.
— Так. Так. Угу… Таки схожий. Може, й не зовсім, але кожен, поглянувши на портрет, скаже: «Це мужня, благородна людина!» — І, подумавши, батько закінчив: — Комуніст!
— То нести до школи?
— Неси! — з гордістю сказав батько і пильно подивився мені у вічі. — Тепер вірю і я, що ти теж станеш людиною.
Того грудневого дня 1933 року хлопці нашого класу на уроці праці змайстрували рамку, покрили її лаком, а старий викладач праці вирізав алмазом скло. Ми почепили портрет у нашому третьому «Б» класі.
За роком спливав рік. З третього ми перейшли до четвертого класу. Перевели нас в інше приміщення. Перенесли хлопці й портрет. У п'ятому в нас була інша класна кімната. І туди хлопці й дівчата перенесли портрет. Так було, коли ми переходили в шостий і в сьомий, коли помер мій батько.
Батькові товариші і мама казали, що він «згорів на роботі». Виною хвороба чи тато був необачний. Та я знав ще й інше. З усіх спеців він — один комуніст. А комуністам ніколи не легко.
Коли ховали батька, я намагався знайти в обличчі його щось схоже на ту людину, портрет якої, можна сказати, ми малювали разом. Той великий комуніст був кучерявим, а татко стрижений під машинку. Та в обох у них було високе чоло. І, мабуть, були однакові їхні найзаповітніші думки! І коли я став комсомольцем, друзі перенесли портрет людини з мужнім й благородним обличчям у дев'ятий клас. А в десятий портрет я переніс сам і повісив навпроти своєї парти.
Восени 1940 року всі хлопці мого класу йшли до армії. Прощалися ми зі своїми вчителями, партами, класами. Разом з Ваньком і Грицем ми зайшли до колишнього свого десятого. Трьом нам стелилася дорога на Балтійський флот. Попрощалися ми і з портретом, який так і залишився у колишньому нашому десятому класі. Прощання перед тривалою розлукою взагалі бентежне й не дуже веселе діло. Та ще ми, одинадцять випускників сорокового року, не знали, звичайно, що через кілька років у живих із нас залишиться тільки четверо. Не знав тоді і я, що мої незрадливі друзі, помічники по малюванню портрета вже через рік загинуть смертю бійців у хвилях сивої Балтики.