Тої ж осені 1941 року, коли під Ленінградом загинули Гриць і Ванько, у рідне село вступили фашисти. Брати писали в листі, який я читав перед другим відрядженням (лист той залишився в Івана Сергійовича), що в нашій школі німецькі солдати попалили книжки, класні журнали, стінгазети і, звичайно ж, портрети. З люттю дикунів шматували портрет, який я намалював колись. Пошматували, а потім кинули у вогнище.
Знав я, що гітлерівці не минуть моєї школи і портрета комуніста, котрий першим дав їм рішучий бій, завдав фашизмові першої рани. Спалюючи портрет, гітлерівці згадували іншу велику пожежу — рейхстагу, за що хотіли вбити комуніста з високим чолом і кучерявим волоссям.
Спалили і розвіяли попіл. Та ніяким фашистам, ніяким злим духам не спалити, не розвіяти із серця мого покоління образ тої людини, яку намалював я ще хлопчиком!
Після фронту мені випав ще ворожий тил. Страшнувато лі гати туди, бо стрибати довелося не на партизанські багаття, а наосліп. Та й висоти боявся змалку. Правда, мене й не примушували летіти. Але я знав, що комусь і це треба робити. І в хвилини, коли залишався сам з думками, прагнучи вирішити, як же мені бути, чомусь завжди уявлявся вечір у бабусиній хаті, каганець, що підсліпувато блимав на столі, і розгорнений аркуш паперу, на якому вимальовував рису за рисочкою обличчя людини безстрашної і благородної, котра у вересні 1933 року на Лейпцігському процесі розпочала битву, а може, й визвольну війну народів Європи проти агресорів, істинних паліїв рейхстагу. В моїй уяві цей великий революціонер, комуніст був фронтовиком за сім років до віроломного нападу фашистських дивізій на державний кордон СРСР.
Кудрявий прочитав останню фразу щоденника Галки. Якісь суперечливі думки роїлися в його голові. То здавалося, ніби «Щоденник» радиста — школярська сповідь, то ніби в цих записах олівцем на папері є і цілком серйозна оповідь. І головне — за кожним побутовим чи пейзажним малюнком між рядками домислюються радіограми, підписані Центром і Кудрявим, які прийняв і передав Галка з 2 квітня по сей лагідний і теплий день 12 вересня.
Центр викликає на зв'язок Кудрявого… — подумки мовив командир групи, дивлячись на Галку, ніби давно його не бачив, бо відчув нині, як ніколи, що значить для розвідгрупи чітка і майже непомічена німцями робота радиста, котрий уже передав у Центр кілька сот телеграм.
Кудрявий віддав зошит Галці і раптом зауважив:
— Пишеш про великого комуніста, а сам ще не подав заяви в партію. Чому?
— Про це запитували мене комісар і командир нашої батареї ще восени сорок першого і весною сорок другого, — пригадав Галка.
— І що ти їм відповів?
— А те, що я ще не годен звання комуніста, бо дуже мало зробив для розгрому фашистів.
— Доказ вагомий. Ми всі ще мало зробили. Та щиро хочемо все зробити, щоб розтрощити голову Гітлеру, — сказав Кудрявий.
— Ти читав і мусив зрозуміти, хто такі в моїх очах комуністи.
— Звичайно. Це — Георгій Димитров… — Кудрявий подумав і додав: — І твій батько.
— І мій батько… — задумливо мовив Галка і, поглянувши в бік шосе, пошепки подав тривожний клич: — Полундра! Шестеро солдатів ідуть сюди! Мабуть, боковий дозор.
— От сволота! — буркнув Кудрявий. — Мотаймо про всяк випадок у болото!
Командир став поквапливо взуватися і на якусь мить затримав погляд на своїй нозі, з якої Галка висмоктував півроку тому кров і гадючу отруту.
СМЕРТЬ КАНГАРА
Вночі ризьке шосе було запруджене ворожою технікою і військом. Гуркіт автомашин і тягачів змусив Орла, Коропа, Леоніда й Арвіда прийти не вдосвіта, а опівночі: за такої конспірації ворога спокійніше триматися разом.
— Як тут ви?
— Довелося драпати від патруля! — відповів командир.
— Розносило їх! — сказав Орел.
— Як тільки розвидниться, Галка з Арвідом підуть у псковському напрямку кроків з триста. Помітять мотоцикл, просигналять трьома пострілами. Орел і я вийдемо на шосе. А ви, браття-кролики, — звернувся командир до Коропа з трішечки припухлими повіками і до непоказного зовні Леоніда, — прикриватимете нас із найближчих кущів.
— Єсть! — неохоче сказав Короп.
— Не довіряєте? — з іронією запитав Леонід. — На німця я не схожий? Та я й не хочу бути схожим на них! А ти, командире, вже стільки мав контактів з фріцами, що можна й «личное дело» своє підмочити…