Коли вже Короп, Орел, Галка і Кудрявий думають про відпусточку, то й Леоніду бог велів. І тільки в Пітер, до молодої дружини. Що ці Юхан і Галка тямлять у любові? Базікали вони і тільки. А він, старший лейтенант Леонід, котрому вже виповнилося двадцять сім років… Та що там говорити! Це ж його мила жде на Садовій вулиці. А він прийде, навіть не попередивши.
Машина раптом зупинилася. Підійшов старший лейтенант з червоною пов'язкою на рукаві.
— Що за пасажири?
— Розвідгрупа повертається в штаб фронту! — відповів за всіх командир. — Я — Кудрявий.
— Ага-а… — глибокодумно сказав старший лейтенант і посміхнувся.
— Невже спровадять у смерш, як минулого разу? — з острахом поспитав у хлопців Орел. — Лягли б у кузові, та прошмигнули б до Пскова, а потім на попутній — до Ленінграда.
— Так далеко? — почув ці слова черговий на контрольно-пропускному пункті.
— Там наш розвідвідділ! — упевнено відповів Орел.
— Ленінградський фронт веде наступ в Естонії, і штаб його десь уже ближче… А ви люди нашого 3-го Прибалтійського фронту. Є розпорядження вас затримати.
— А не помиляєтеся? — запитав Галка.
— Наказано затримати групу Кудрявого.
— Знову? Як і тоді?..
— Що тоді? — не зрозумів старший лейтенант. — Під Печорами — хутір. Там відпочиватимете.
— А німецький лейтенант?
— Знаю і про полоненого. Він залишиться тут, на КПП. Отак воно в житті. Думали-гадали одне, а трапилося інше.
Не бачити їм тепер ні Ленінграда, ні свого колишнього начальства. Добре, що хоч Арвіда не вмовили проїхатися до Ленінграда, бо тому дуже хотілося побачити це славне і героїчне місто. Залишився Арвід на рідному хуторі. Тепер вони прощалися з полоненим лейтенантом.
Кажеш, Ганс, твоє місто Галле? — перепитував Леонід, ніби збирався колись відвідати ним битого і лікованого лейтенанта.
— Ти ж про чисті графи в своїй анкеті все піклуєшся? — втрутився в розмову Леоніда й німця Галка.
— Не вік же ми з ними воюватимемо. Ти що, Галко, не читав, що сказав Верховний Головнокомандуючий 23 лютого 1942 року? — запитав Кудрявий. — Гітлери приходять і щезають, а Німеччина, німецький народ залишаються… Ганс якраз із тих, хто залишиться. Правда ж? — подав він руку німцеві.
— Так. Сталін добре сказав, справедливо сказав. Німеччина, народ залишається, — потиснув Ганс руку командирові розвідників. — А Тельман сказав: «Сталін розтрощить череп Гітлеру!»
Поки розвідники прощалися з полоненим, старший лейтенант домовився з водієм, щоб той підкинув бійців Кудрявого на хутір.
«Газик» незабаром звернув із шосе круто на північ.
— От і добралися до Ленінграда! Якби ми їхали в машині, що везла корів, обминули б цього старшого лейтенанта!
— Вгомонися, ти! — зітхнув Короп, думаючи про своє.
Дорога звивалася неподалік від муру і напівзруйнованих бойових башт старовинної фортеці Ізборськ, що бовваніла над урвищем. Фортеця заснована ще за часів Київської Русі — була її північним форпостом. Небо чисте, голубе, і сіро-червоні стіни фортеці у сонячних променях були казково величними й ніби підпирали його.
Їхали з півгодини. Авто зупинилося біля дубових воріт з дашком. Ошули товстенні, вкопані на сто років. Клямка на хвіртці масивна, ніби середньовічна. Дах будинку дранковий. Вікна невеликі, низько насуплене піддашшя мовби прикривало їх від сонця.
Хвіртка відчинилася, і на вулицю вийшли чоловік і жінка. Він чорнобородий, широченний у плечах, з великими руками, що ними, мабуть, і тесав і вкопував у землю дебелі ошули. Жінка в клітчастому светрі, запнута хустиною.
— Тере-тере! — привіталася естонською мовою.
— Здрастуйте! — нахилив голову чоловік. — Ви наші гості.
— Тере-тере!
Хлопці потиснули господарям руки.
Орел одразу ж заговорив з ними рідною мовою, і жінка розцвіла від усмішки. Чоловік пропустив усіх, а потім зайшов у двір сам.
— Я приготую баньку! А дружина подасть обід. Видно, дорога у вас була дальня?.. — поцікавився хазяїн.
— Угу. Довжиною у шість місяців, — загадково відповів Кудрявий.
Селянин примружив очі, ніби вимірював, яка справді довжина шляху в півроку.
— Що ж, не завадить змити грішки! — голосом старійшини промовив Короп, ведучи хлопців до лазні. — Кхе-кхе… — ще й покректав, немов старий.
Лазня біля криниці, а над нею верба. Галка знав, що в рік свого народження від дідусевої сім'ї відокремився найстарший син Антон, який і викопав на низу нової садиби криницю і посадив чотири осокори. Галка виріс, і дядько сказав, що осокори — його ровесники. Буваючи у дядька, хлопець завжди бігав до своїх братів-осокорів. Перед від'їздом на військову службу ходив прощатися. Дерева були вже височенні, крони сплелися шатром. А яка гарна у них кора — чиста, світла, гладенька, як і шкіра в людини, котрій тільки вісімнадцять. Притулився щокою до стовбура, задерши голову, і слухав, як шепоче зжовкле листя на осінньому вітрі. «Про що? — хотілося спитати. — Коли ще зустрінемося, брати-осокори?»