І в цієї верби з величавими вітами вже золотиться листя. Кінець вересня. Доноситься запах димів. Селяни копають картоплю й палять бадилля. Дома хлопці на городах пекли цукрові буряки. Смачнішого, мабуть, і не їв у дитинстві. Халва — і то не те, що печені буряки!
Галка ще стояв біля верби, а хлопці галасували у лазні, ллючи на розпечене каміння воду, піддавали парку, б'ючи один одного березовими віничками. Короп кректав від задоволення, блаженствували Юхан, Леонід і Кудрявий.
Пари так багато, що в лазні нікого не видко. Пара гаряча. Галці нічим було дихати.
— Як ви, біси небесні, витримуєте? — вигукнув.
— Салага!
— Піжон нещасний! Це ж те, що треба!
Може, їм, трьом росіянам і естонцю, те, що треба, а Галці — ні. Не те, що на верхню нару, навіть на лаві біля віконця не міг усидіти, тому ліг на підлогу. Тут пари менше і було чим дихати. А Короп командував:
— Піддай парку, командире!
— Так! Так! — бив себе віником Орел. — Бог нам за вбитих гадюк відпустить тисячу гріхів. Тепер ми зовсім святі! Залазь, сюди, піжон харківський! — кликав Юхан.
У них було все просто — і в далеких відрядженнях, і на, відпочинку: усі піжони, розрізнялися тільки за місцем народження.
Поки милися в лазні, їм привезли на цілий тиждень харчів. Хлопці завжди раділи посилкам з Великої землі, коли були по той бік фронту. І тепер дивились на прислане, мов на привезене батьком із ярмарку. Як діти. Тут — банки консервів, крупи і сало, кілька паляниць і навіть оселедці. Ще господиня насмажила їм картоплі з яєчнею, зварила куліш із ячмінних круп, немов знала, що постояльці давно, окрім чаю, не їли гарячої страви.
Так група Кудрявого під час повернення після другого відрядження у ворожий тил була перехоплена комендатур рою в Печорах. Про це подбало начальство розвідвідділу штабу 3-го Прибалтійського фронту, яке було поінформоване по радіо Кудрявим, що вони з полоненим повертаються.
Для нового вже начальства Кудрявий і Галка писали звіт про роботу групи, що практично вилилася у п'яти розмотаних рулонах «И» та в рішеннях командування 3-го Прибалтійського, 2-го Прибалтійського й Ленінградського фронтів — сусідах по операціях проти німецької групи військ «Норд». Були в повідомленнях Кудрявого й відомості, які цікавили штаб і 1-го Прибалтійського фронту. Бо така війна, наповнена тисячами й тисячами моторів, технікою, радіозв'язком, вона вимагає маневру.
Командирові й радистові в пригоді стали й нотатки, за якими вони, немов по віхах, могли визначити оте істотне, заради чого їх послало командування у ворожий тил. А троє інших, надраївши хромові чоботи, привезені першого ж вечора, і підшивши чистенькі комірці до вовняних гімнастерок з польовими зеленими погонами лейтенантів і старшого з емблемою танка, походжали, мов павичі, на хуторі й у сусідньому селі.
Та найбільше бували в Печорах Короп, Леонід і Орел… Встигли подружитися з пілотами, цими пестіями військової служби, котрі й справді вдавали із себе соколів, на крилах яких буцімто трималися всі баталії, а відтак і вся війна. Добре, хоч до сварок діло не дійшло і обидві сторони розійшлися з рахунком «нічия», як ті гросмейстери.
На прощання льотчики обіцяли прийти на околицю Печор усією ескадрилью — мовляв, приводьте і ви своїх танкістів, погуляємо разом. Знали б вони, з ким говорять, то, може, вгамували б свій гонор.
— Теж соколи! — невдоволено бубонів Короп. — Як думаєш, командире, правду я кажу?
— Эх, Самара-городок!.. — проспівав Кудрявий у відповідь на слова Коропа. — Правду, братику-кролику!
Минув ще тиждень. Закінчили свої звіти Кудрявий і Галка, а начальство не привозило наказ про відпустку. Якось після сніданку до Кудрявого і хлопців завітав їхній новий начальник — чорнявий підполковник, котрий рік тому взяв Галку із запасного стрілецького полку.
— Можу вас привітати! — оголосив, здоровкаючись з кожним за руку. — Наказ командуючого 3-м Прибалтійським: Кудрявий нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора, старший лейтенант Леонід і старший лейтенант Короп — орденами Червоної Зірки, Орел — медаллю «За відвагу» і мій давній знайомий Галка, — посміхнувся, — теж орденом Червоної Зірки.