— Якщо хлопці, то і я… — дипломатично, але досить твердо відповів Короп, порушивши мовчанку: він же — комуніст.
— Мама казала, що біг трійцю любить! — вигукнув Орел, — Га? — запитав він чи то у підполковника, чи в друзів.
— Куди від вас, чортів, подінешся! — підняв голову Галка. — Я готовий.
Підполковник привітно всміхнувся, підвівся й обняв Галку.
— Напишу сам твоїй мамі, що ти — герой!
— Не треба, а то ще справді подумає…
— Ну, а Кудрявий?
— Як же без братів-кроликів, товаришу підполковник! Але ми не знаємо латиської мови…
— До вас прийдуть двоє латишів для поповнення.
— Що ж, хлопці! — сказав п'ятий з групи, старший лейтенант Леонід. — На фронт піду хоч зараз, але не туди. Не осудіть…
— Що ти, Льоню!..
І старший лейтенант раптом заплакав, нахиливши голову на могутнє плече Коропа. Леонід ридав, мов ображена до глибини серця дитина, твердячи:
— Простіть, хлопці! Жодного разу відтоді, як ми сховалися під вивернутою ялиною, не міг спати спокійно. Мене весь час переслідували страшні сни, думки. Я безперервно і жахався, хоч не показував виду. Давно зрозумів, що моє нутро протипоказане тій роботі. Може, це хвороба, а може, й сама натура. Ви ж не гніватиметеся на мене?..
Леонід підходив до кожного, брав товариша за плечі і зазирав у вічі очима, налитими слізьми.
— Ти не сердишся, Галко?..
— А ти, Юхан?..
— А ти, Короп, ні. Знаю… А ти, командире?.. Бачу, що ні. Я не поросомлю честі групи тут, з цього боку фронту. Ми ще зустрінемося після розгрому Шернера у тій Курляндії! Га?..
— Ми згадуватимемо тебе, — пообіцяв Орел.
— А я хотів завітати за відповіддю ще й завтра, й через три дні, — признався підполковник.
— Як рубати, то вже зразу! — рішуче сказав Короп.
— Командуючий фронтом вірить у вашу групу. Ми взнали, що ви були нагороджені й Ленінградським фронтом. Бог же трійцю любить? — підморгнув підполковник Орлові. — Це ж не на два, не на шість місяців, як ви вже літали, а днів на десять, ну на два тижні…
«Бог трійцю любить…» — з іронією подумав Галка і вже не чув більше розмови між хлопцями і підполковником. У його уяві постала далека осінь тридцять третього року, рідна хата. Вечір. Яскраво горить гасова лампа на столі. А в її світлі Галка, малює портрет кучерявого болгарського і комуніста Димитрова. Малює, замислено прикусивши губу, і не помічає навіть часу. Тиша в хаті. Під припічком подає свій сигнал цвіркун. На стіні цокають ходики. А в шибки вистукує «морзянку» дощ…
Галка дістав з польової сумки аркуш паперу, підійшов до столу, на якому стояв каламарчик і поруч лежала учнівська ручка, сів на край стільця і написав: «До партійного бюро Н-ської частини. На третє бойове завдання хочу летіти комуністом». І поставив підпис.
— Ось передайте цю заяву секретареві партійного бюро частини! Дві рекомендації надійдуть з артилерійської гвардійської батареї Балтфлоту. Інші дві обіцяли Кудрявий і Короп. Вистачить же чотирьох?.. — збуджено і голосно говорив Галка.
— Цілком, земляче мій! Я теж можу поручитися за тебе. Бо знаю тебе рік і два місяці. Нехай у твоїй анкеті додасться ще одна заповнена графа — член ВКП(б).
— То летимо на дев'ять або п'ятнадцять днів? — ще запитав Кудрявий, ніби виторговував строк.
Частина третя
209 ДНІВ
1
Спливла ніч, дотлівав і осінній день, а Кудрявий, Орел. Короп і Галка все ще не могли зустріти Тайду і Латиша після приземлення.
Цього разу їх десантували з дальнього бомбардувальника. Швидкість у ДБ-3 набагато більша, ніж у «Дугласа», і тому парашутистів розсіяло. До того ж бомбардувальник летів високо: по ньому стріляли фашистські зенітки. І не по прямій летів, а описував дугу. Ось та дуга все й заплутала. Кудрявий, який стрибав першим, не побачив жодного парашута. Галка падав услід за командиром і теж не помітив жодної парасолі. Такого ще не траплялося: нехай не всі чотири, а хоча б один парашут Галка мусив би побачити!..
На землі радист зустрівся з командиром незабаром. Однак спокою в обох не було. Незвичайні умови польоту й десантування їх турбували ще в літаку. У бомбардувальнику для шістьох з повною викладкою було надто тісно.
Десантники сиділи перед бомбовим люком, підібгавши коліна під самі підборіддя, цілих півтори години й ждали не діждалися, поки скінчиться оце каторжне їхнє перебування між небом і землею: у кожного так усе давило й муляло, що терпцю не вистачало. Аеродром в Естонії покинули, ще коли не сіло сонце, а над Курляндським півостровом з'явилися, коли тільки почало сутеніти.