— Біс їх знає! Ми не бачили своїх парашутистів, то як могли бачити німці?..
Вони пройшли уздовж шосе з півтора кілометра, сигналячи язиком і клацаючи пальцями, а також стукаючи палицею об стовбур дерева. Щоразу прислухалися. Але ніякої відповіді на їхні знаки, ніби. справді, окрім них двох, ніхто більше й не вистрибнув з літака.
— Мо’ перекусимо? Вже ж північ. Нова доба настала, — сказав Кудрявий. — А тим часом, може, хтось подасть свій позивний.
— Не хочеться їсти. А відпочити — не зайве. Все ми та ми, нехай і вони нас шукають! — невдоволено мовив Галка, ніби й справді був упевнений, що шукали своїх тільки він та командир.
Сіли біля товстенної сосни, простягши ноги і обіпершись спиною об стовбур. Вітер гнав хмари, крізь які раз по раз визирали зорі.
— Це ми зиму пробули в тилу ворога, усю весну, всеньке літо — і тепер ще й осінь доведеться для повноти враження! — сказав кудрявий задумливим голосом. — У тебе тривожно на серці?
— Не сказав би, щоб дуже… Скільки було тих хвилювань у мене ще перед першим стрибком! Пам'ятаєш історію з пістолетом? Та й під час десантування. А потім поблизу «Пантери» скільки довелося пережити. А шість місяців на шосе Рига — Псков! У мозку й клітин не вистачить на таку напругу! А в тебе? — озвався Галка.
— Я пригадав перше приземлення. Тоді в мене серце калатало, як навіжене. Пригадав і першу квітневу ніч, коли товклися навколо сосни, на якій завис парашут Орла, а наш Леонід був мокрий по самі вуха. І тоді теж було неспокійно. А зараз сам не розумію, що за стан такий — дивний якийсь. Що ж — надійся на краще, а жди гіршого.
Час минав повільно. Рух на шосе вщух. Стих і вітер у верховітті дерев. На східному небосхилі з'явився гострий ріг старого місяця. Кудрявий і Галка далеко не відходили від місця приземлення, а курсували сюди-туди в усіх напрямках, намагаючись знайти ще кого-небудь із своїх. Що їх чекає завтра?.. Найліпше для них обох піти подалі від місця десантування, десь затаїтися на кілька днів, а потім уже спробувати вийти на люди, розпочати роботу.
— Стій! — раптом прошепотів Кудрявий, схопивши Галку за руку. — Здається, онде дві постаті на лужку…
Вони зупинилися. На галявинці, заллятій місячним світлом, стояло двоє — один ніби огрядний, другий — менший, стрункий. Обидва з автоматами.
— Гей, що ви там гав ловите? — вигукнув Кудрявий, будучи переконаним, що то свої.
— А-a! Це ви, біси-анцихристи! З ніг збилися, вас розшукуючи! — озвався Орел. — Ось Короп ногу пошкодив. Шкутильгає трохи. А взагалі тепер пропала конспірація! — загадково промовив Юхан.
— До чого тут конспірація? — здивувався Кудрявий, підійшовши до хлопців, і потиснув їм обом руки, як завше робили вони, зустрічаючись уперше на чужій землі.
— Подивися на його лице!
Галка і Кудрявий стали зазирати в обличчя Коропа, але той одвертався, ставав так, що від місяця була тінь.
— Я ще тоді говорив, що нещастя трапиться, коли в групу прийшла баба! — ледве чутним голосом мовив Короп: йому надто важко говорити.
— Тайда тут ні до чого, що ти ледве губами ворушиш, — не зрозумів Коропа командир.
— Його обкрутило навколо стовбура і стукнуло. Губи розквасив, — пояснив Юхан. — І тепер нікому буде кричати на нас за порушення правил конспірації. За оті дев'ять днів, поки прийдуть сюди наші, чи й заживе!
— А де Тайда? Латиш?.. — запитав Кудрявий. — Ми вже думали, що вона злякалася і не вистрибнула з літака…
— Тайда? Та що ти! — здивувався Юхан. — Вона ще мені й повітряний поцілунок послала.
— Вгомонись, залицяльнику! — не стримався Короп і заговорив, сварячись кулаком на Юхана, бо говорити не міг — губи кровили.
— Тоді де ж вона? — з острахом запитав Кудрявий.
— Там, де й Латиш. Тут десь… — відповів збентеженим голосом Орел.
Вони відшукали місце на багнистому острівці і, встановивши чергування, полягали спати.
Перша з дев'яти обіцяних командуванням ніч у «котлі». Галка чергуватиме до ранку, бо спати не хоче.
— Бути по-твоєму! — відповів Кудрявий, притискуючись до Галчиної спини. — А казав — не хвилюєшся… — завважив, натягуючи на себе згорнений кілька разів парашут, що заміняв у них завжди ковдру.
— Але ж мозок не приймач і передавач, його не увімкнеш і не вимкнеш. Та ви спіть! Завтра тяжкий день.
Галка уявив себе на місці Тайди. Мабуть, дуже страшно дівчині бути одній серед ночі в лісі, біля хутора якогось, захопленого німцями, айзсаргами чи командою межа кеті. Як не повезло їй у десантуванні! Та й Латишеві не легше одному, коли навкруг, як мурахи, ворожі солдати і покидьки типу Кротова. Мабуть, чорти занесли сюди і Кротова, у «котел», бо ж іншого маршруту із східної Латвії, від Риги не було для військ противника — тільки в Курземе. Як для військ, так і для запроданців — тут їхня остання «фортеця». Тяжко думати, що справжні люди, такі, як старший лейтенант Іван, лейтенанти Петро і Сокіл, загинули, а кротови живуть, пиячать і служать фашистам, ще й можуть вижити у війні, щоб потім утекти кудись у Швецію, про що марять айзсарги, чи в Аргентіну. Для переконаних ворогів комунізму і Радянського Союзу місце знайдеться і після війни десь у Європі чи за океаном. З комунізмом ніяка буржуазна держава не стане миритися надовго і всерйоз. А коли так, то монополіям завжди будуть потрібні покручі, безбатченки, пристосуванці й сволота. в — Сволота!.. — повторив уголос Галка.