— Ти чого лаєшся? — тихо поспитав командир. — Чого ти розмітингувався?
— Про Кротова думаю… Десь спить собі на ліжку, під головою пухова подушка, а може, поклав голову на плече якоїсь Матільди чи Анни, яка ото оголосила влітку у власовській газеті, що шукає знайомства для одруження…
— Таке життя… — ствердив командир.
2
З раннього ранку рух на шосе посилився. Часом двигтіла навіть земля і ніби тремтіли стовбури високих сосен, ялин, осокорів. На хуторах лунали постріли з автоматів і кулеметів. Усі ці звуки наскрізь пронизували ліс, у якому перебували парашутисти Кудрявого.
Однак гуркіт на дорогах і стрілянина не лише вселяли тривогу у серця десантників, а й свідчили про хаос, що панував навкруг, про ситуацію украй напружену у ворожому стані.
Взявши з-під кореневища великої сосни мішки з харчами, парашути, четвірка Кудрявого вирушила на пошуки Тайди і Латиша. Короп вирізав собі палицю — таки шкутильгав. І він, і всі шкодували, що медикаменти, задушилися у Тайди. Як би знадобилася стрептоцидова мазь для губів Коропа, які кровили і дивовижно набрякли.
Ходили-бродили вони по лісі увесь день, раз по раз виходячи до галявин, на яких розташовані хутори, захоплені німецькими солдатами.
Десь за годину до смерку Короп, який шкутильгав позаду і пильніше за всіх придивлявся до всього, раптом гукнув:
— Це слід Тайди! Дивись. Кирзові чобітки 37-го розміру! З цяточками на підошві.
Він став на коліна й заміряв відбиток ноги на зволоженій землі.
— А може, це якась латишка з хутора? — засумнівався Орел.
— Ні! Чоботи наші! — стояв на своєму Короп і полегшено зітхнув. — А я вже думав, що її парашут не розкрився…
— Я теж, — в унісон відповів Галка. — Тільки боявся про це вголос говорити…
— Де ж вона зараз, бідолашна? — запитав, немов сам себе, Короп.
Йому стало неймовірно жаль дівчини. Та й на себе образливо. Це ж він першим сказав: «Баба у групі ні до чого, бо — все одно що на кораблі». Це почула й Тайда. Латиш спробував був заспокоїти Коропа, що ця дівчина варта кількох бувалих вояків і що, дякуючи їй, група Латиша виконала завдання командування у районі Даугавпілса.
Зараз Коропу соромно за ті слова і як солдатові, і як комуністові. А ще рекомендацію в партію давав Галці. Що Галка і хлопці подумають про такого комуніста, котрий вірить у забобони. Сказав би таке Юхан… Учився лиши три роки, ходив до церкви, богомільна у нього мати, віруючий батько! В одній сім'ї два боги — лютеранський і православний. Коропу незручно розпитувати у Юхана, бо той уникає подібних розмов, хоча всі знали, що потай Орелі хрестився, коли гахкав грім у небесах і блискавка шугала з хмар, щоб розколоти якесь високе дерево чи увігнатися у телефонний стовп. Юхан — одне діло, людина народилася і виросла у буржуазній країні, прожила за Радянської влади лише один рік. А Коропу не до лиця отак говорити про жінку.
Ось чому він зрадів, коли побачив відбитки малесеньких чобіт. Його велика рука з розчепіреними пальцями ніби гладила той слід, зігріваючи своїм теплом, що йшло від самого серця. Присівши над слідом, він думав про свою доньку, котрій через десять років буде стільки літ, скільки зараз Тайді, і яка, звичайно, знатиме про цю війну тільки з його розповідей, з книжок, фільмів. І знатиме ще й те, що така ж двадцятилітня її ровесниця летіла парашутисткою на бомбардувальнику, бо в командування не було під боком транспортного літака. Летіла у Курляндський «котел», аби скоріше скінчилася війна.
Нарешті Короп підвівся і витер сльозу рукавом. Він дедалі ставав уразливішим, тонкосльозим. Всі знали про це, і ніхто не насміхався, бо нерви оголені, мов дроти, з яких ножем зішкребли ізоляцію, і в такому клубкові до короткого замикання — одна мить.