Над пораненим хиталися од вітру стебла ковили й полинові віники. Пахло сіллю і кров'ю. Над ним бездонне небо Таврії. А ввижалося синє небо Латвії у такі ж погожі години осені, рідні липи, дуби і височенні ялини в лісах Курземе, що мов сплелися між собою рясними гілками.
Очима, налитими слізьми, дивився садівник у далину і бачив той сірий, широкий і безмежний український степ, оспіваний гарячою піснею. Сьогодні виповнилося чверть сТоліття від того дня, коли лежав Едуард у степу тяжко пораненим і над ним стояв його кінь як вірний друг. По коню і узнали, що у ковилі прощався з життям молодий латиський стрілець. Підібрали його червоні козаки. Вони й одвезли пораненого на своїй тачанці до госпіталю. Там Едуардові зробили надто складну й ризиковану операцію і врятували життя.
«Безмежний, як море, сірий, випалений сонцем український степ і зелена земля Латвії…» — Едуард Робертович глянув на небо. Воно було глибоким, по-осінньому еннім і холодним. Синє, чисте цієї днини небо, та невеселе. На рідній землі копають окопи й споруджують дзоти і доти солдати фашистських окупантів тридцяти трьох дивізій. Сила величезна. Едуард Робертович — людина військова, колишні червоний командир і знає, що сили у Червоної Армії повинні бути утричі більші, щоб розгромити в Курземе угруповання Шернера. А якщо таких сил не виявиться тут? Основні ж удари Червоної Армії будуть спрямовані в серце Європи, на Берліні І робота парашутистів, про яких тут говорив есесівський офіцер із власовцем, дуже багато значитиме для радянських маршалів і генералів. А ті парашутисти стали друзями Августа, взяли його до себе у бійці. Це велика честь для юного Августа і для колишнього червоного стрільця.
Садівник у думці повторював почуте через відчинене вікно від командуючого, від есесівського офіцера Вундерліха і власовця. Так. Дядькові в пам'ятний день двадцятип'ятиріччя пролитої ним крові в бою з врангелівцями є що сказати племінникові, котрий став посланцем радянських розвідників.
«Як вони там?..» — зітхнув Едуард Робертович і підставив обидві долоні, щоб спіймати жовтий, з неповторними прожилками листочок липи. Поглянув на дуби, що стояли поодаль, обгорнені червонястим листям, яке скинуть вони не так скоро, а деякі підуть з ним і в зиму. Дуби Едуардові здалися враз рудоволосими парубками, що вибігли на галявину і раптом застигли.
6
Штаб айзсаргів був на одному з хуторів під Рендою. Коли авто Вундерліха прибуло на хутір, там було велике пожвавлення. Двоє «лісових котів», що ходили до лісника, зустріли на просіці біляву дівчину. Однак/га примітила їх першою і обстріляла з автомата. Дівчина вдягнена у теплий жакет в хутряним коміром, взута у чоботи, при боці у неї висіла сумка в червоним хрестом. Обстрілявши айзсаргів, побігла у гущавину. Айзсарги не стали її переслідувати.
Не гаючи часу, гауптштурмфюрер Вундерліх повідомив по телефону комендатурам про російську парашутистку, назвав координати, де її бачили дві години тому. Ще Вундерліх переговорив з командиром частини, що була розквартирована в Ренді й навколишніх хуторах, і той підняв по тривозі дві роти солдат. Майор запитав не без іронії: «Вистачить двох рот для одної парашутистки?» — «Цілком», — з такою ж нещирою усмішкою відповів гауптштурмфюрер і потер руки, подумавши: «Де одна парашутистка, там і весь десант, уся група!» «Воюйте собі на здоров'я!» — побажав майор, пишаючись, що він тільки-но приїхав сюди з фронту.
У розпорядження Вундерліха військова частина дала вісім вантажних машин із закритими кузовами. І незабаром у Ренді й околичних хуторах солдати, поліцаї й айзсарг повсідалися на машини і вирушили до лісу. Команда Кротова взяла з собою дві німецькі вівчарки.
Розпочалися пошуки червоної розвідниці з того місця, де валялися на землі десяток порожніх гільз, кулі з яких були націлені на двох айзсаргів. Вівчарка взяла слід, дико гавкаючи. Переслідування почалося.
Азарт полювання захопив не лише айзсаргів, які встигли випити, а й самого Вундерліха. Чому не пройтися по лісу в пору, коли берези й осики скидають останнє жовте листя?
— Дай мені свою шинелю! — звернувся гауптштурмфюрер до шофера. — Піду знищувати російський парашутний десант! — нахвалявся.
За якусь хвилину Вундерліх став у цеп. Він помітив на собі скептичні погляди солдатів і двох обер-лейтенантів, які вели роти. «Нехай скаляться! Біди не шукай: вона сама тебе знайде! Парашутисти, звичайно ж, спершу цілитимуться в офіцерів, хоч змагання будуть лише з групою парашутистів, а може, й одною дівчиною!..» Гауптштурмфюрер прикинув зором довжину цепу солдатів і «лісових котів». Шеренга розгорнулася більше, ніж на кілометр. «Виметуть усе з оцих кварталів лісу. На просіках стоїть варта айзсаргів. Хутори зайняті взводами німецьких солдат. Як усе таки вчасно два айзсарги наткнулися на парашутистку! Телепні, боягузи, не могли взяти у полон дівчину. Та все я повідомили про парашутистку, не втаїли. Тепер ідуть ці двоє з Кротовим».