Вундерліх поглянув на небо. Між верховіттям сосен і осик пролітав біплан. «Можливо, то полетів на фронт генерал-полковник Шернер. Сміливий генерал. На передову їздить і літає. Всі офіцери переконані, що незабаром фюрер присвоїть своєму улюбленцеві звання фельдмаршала». Та тут же Вундерліх згадав, що командуючий поїхав у район Пріє-куле, звідки вісім дивізій, у тому числі три танкових, розпочнуть нежданий наступ, щоб утворити коридор до Східної Пруссії. Це була б велика перемога! Чотиристатисячна армія тоді б з'єдналася з військами, які боронитимуть фатерлянд. Тоді фюрер неодмінно дасть Шернеру звання фельдмаршала.
Гауптштурмфюрер Вундерліх заздрісно зітхнув, примруживши замріяно очі. А коли він стане штандартенфюрером СС? Та в цю мить правою ногою перечепився через пеньок і впав, ударившись коліном. І так боляче, що скрикнув.
До гауптштурмфюрера підскочило кілька айзсаргів і Кротов. «Теж невидаль — об пеньок ударився шеф!» — скривив губи Кротов, а вголос запитав:
— На ліву чи на праву ногу спіткнулися, гер гауптштурмфюрер? Якщо на ліву, то нам сьогодні поталанить… Вам боляче?
Вундерліх не відповів, а тільки скривився. Кротов усе зрозумів. «Хитрий! Солдатську шинелю натяг на себе, а вона на ньому, як на опудалі. Руки стирчать із рукавів. Мабуть, далі не хоче йти, бо там пахне смаленим. А може, й справді, ловлячи гаву, врізався об пень…»
Мамонько-Кротов не мав підстав у душі ненавидіти Вундерліха вже тому, що гауптштурмфюрер виклопотав Кротову високу нагороду — залізний хрест. Орден дозволяв Кротову жити на широку ногу, особливо в Латвії. Є що їсти, є що пити, є жінки. Є ще й золото про чорний день: сережки, каблучки, годинники, коронки зубів… Війна війною, а про майбутнє думати треба. Кому ти потрібен у чужій країні без золота?! Зараз поки що йому непогано. Ось тільки оці полювання за парашутистами його засмучують, сердять. А що вдієш!.. Скільки не намагався Кротов якось Уникнути від цієї роботи, однак нічого не виходило. Як смола, прилип до нього гауптштурмфюрер Вундерліх.
Кротову давно вже треба б закінчити школу пропагандистів-власовців у Добендорфі, що під Берліном, а потім працювати десь у власовській газеті. Ще яким би репортером був чи й коментатором. Закінчив же за три роки до війні технікум культосвітніх установ. Він зиркнув швидким поглядом на Вундерліха. «Цей учепився в мене, як шуліка в курча, не відпускає у Німеччину до генерала Власову Звідти, в разі поразки Гітлера у цій війні, легше змитися кудись подалі чи й за самий океан, взявши напрокат ще чиєсь прізвище. Ну хоча б того Охріменка чи Овчаренка, котрі стали першими вбитими мною на війні!..»
Кротов ішов поруч з Вундерліхом, підтримуючи того лікоть.
— Боляче? — співчутливо запитав.
— Пусте! — хоробрився гауптштурмфюрер. — Щось не видно ніяких ознак перебування тут парашутистів.
— Скоро хутір! — сказав якийсь із місцевих айзсаргів. — Парашутистка може бути там.
— А якщо їх цілий партизанський загін? — раптом сказав Кротов, аби подивитися на свого шефа, яке враження справлять ці слова. — Скільки зараз вештається по лісу утікачів з полону, дезертирів з 15-ї латиської дивізії… Чого б їм не об'єднатися?
Вундерліх зблід. Можливо, дівчина ходила від партизанського загону в розвідку. У такому разі їх можуть зустріти й кулеметні черги.
Кротов самовдоволено прикусив губу. Свого він досяг.
— Що ти говориш, пане Кротов! Який партизанський загін? — втрутився айзсарг. — Тут багато хуторів, навколо дороги; просіки через кожні п'ятсот метрів. Усі лісники служать у нас! Нема тут ніяких партизанів, а може бути лише дівчина-парашутистка і кілька чоловік з нею.
— Та й парашутів ми бачили лише два! — додав інший вояка з межа кеті.
— Не думав, пане Кротов, щоб ви виявилися таким боягузом, — раптом зауважив гауптштурмфюрер Вундерліх, підвівши голову.
Обличчя його було чисто виголене. Блідість відступила і натомість щоки залив рум'янець. А ямочка на бороді — ознака самовпевненості, сили волі — ніби усміхалася.
Раптом десь далеко пролунала стрілянина. Кротов обернувся до Вундерліха: