— Це на хуторі. Мабуть, гонять парашутистів сюди!
Загавкали собаки-вівчарки. Якийсь з обер-лейтенантів на правому фланзі гукнув:
— Форверц!
— Форверц! — луною прокотилося по лісу.
— Вперед! — подав голос і Кротов, вимахуючи автоматом.
Знову залунали автоматні черги. I ось уже весь ліс розколовся від пострілів. Падало з осик, з беріз налякане жовте листя, щоб умерти на землі, під рідним деревом.
7
Латиш і Галка чергували на спостережному пункті. Рух на трасі пожвавився. Автомашини, наповнені солдатами, йшли більше на захід — на Кулдигу, а не до Салдуса і Тукумса, де була лінія фронту на сході і південному сході Курляндського «котла». Звичайно, стільки військ у Кулдизі не потрібно. З Кулдиги вони рушать до портів Лієпаї або ж до Вентспілса, а може, передислоковуються на захід Курляндського фронту. Якби про це сповістив садівник. Август, який затримується чомусь, не приходить на зустріч ось уже два дні. Це непокоїть групу, а Латиша особливо. Він за Августа поручився, і маєш — нема хлопця. Не поклав у банку листа. І всюди невідомість! Де Тайда? Чому не приходить Август? Куди й що за солдати їдуть по шосе?
Передислоковується не менше полку, з артилерією, з обозом у півтисячі підвід.
— Знаєш, Галко? Обоз не може їхати до самих портів, — раптом зауважив Латиш. — Туди ж кілометрів із сімдесят.
— Вірно. Довгенько обозникам доведеться трястися на своїх возах, — погодився Галка. — Я теж думаю, що німці перекидають якісь частини на іншу ділянку фронту.
— Так гадаєш?..
— Що гадати. Ворог у Курляндії сильний. Всюди закопується у землю, робить завали лісу проти можливого прориву танками. Згадай Сталінградський «котел»! Там наші розбили трьохсоттридцятитисячну армію. А тут фашистів ще більше.
— І «котел» цей дірявий — поруч відкрите море, — сказав Латиш.
— То скільки брало участь наших військ у розгромі армії Паулюса, у деблокаді «котла» на Волзі?
— З мільйон солдатів, — відповів Латиш.
— Мабуть. Отож і тут нашим треба мати сил утричі більше, щоб розгромити тридцять три дивізії Шернера, а рештки вимести в Балтійське море, — розмірковував уголос Галка як начальник штабу групи. — А де нашим зараз узяти такі сили?
— Угу. Це розуміє Шернер — і сам намагається вести наступальні дії, щоб прорватися в Східну Пруссію. Тоді в них фронт скоротиться і фашистські війська поповняться курляндськими дивізіями.
— Може, і такий намір у Шернера. Але треба знати точно, якої дивізії ці солдати і куди прямують. Підповземо поближче. Може, щось толкове почуємо від них, може, хтось викине папірець, конверт чи дрібницю якусь, що за неї можна буде вхопитися, — запропонував Галка.
— Все це дитяча гра з конвертами. Ось повернеться сьогодні Август, і ми знову його пошлемо до дядька. Той скоріше взнає, — заперечив Латиш, а потім додав: — Я згоден. Як це по-російському? Махнемо по-пластунськи…
Вони поповзли між деревами до кущиків на пагорбі. Звідси було чути голоси солдатів, особливо обозників. Деякі грали на губних гармоніках.
Рух тривав зі сходу на захід кілька годин. Латиш і Галка вже збиралися йти із спостережного пункту, та колона автомашин раптом збочила з шосе і зупинилася.
— Це вони на обід… — сказав Галка. — Або ж провітритися між соснами. По той бік Риги ми не раз бачили таке.
— Що ж діяти? — запитав Латиш і сам відповів: —Негайно відповзаймо назад. Автомат тримай напоготові. В разі чого… Як це по-російському?
— Так само як і по-латиському чи українському: втрапили ми з тобою, мов курка в борщі — прошепотів Галка. — Повземо через болітце! — кивнув. — Сюди солдати не підуть.
Латиш і Галка поповзли до болота. Вся їхня увага — на німців. Вже подолали кроків десять. Мало. Солдати таки справді вирішили пошпацірувати в лісі. Деяких, певне, вабили гриби. Солдат — усюди солдат: йому завжди не вистачає їжі з кухні. І треба ж було отак близько підійти до шосе.
Галці не хотілося виказувати себе перед Латишем, що він злякався, тому хлопець подумки наказував собі: «Тримайся до кінця! Може, обійдеться — не побачать…»
Лаяв свою долю і Латиш. І свого напарника. Послухав Галку і… Як це по-російському? Мов телепні, підповзли так близько до шосе. І вони сунулися по траві, мов ті раки, опираючись на руки, які тримали автомат.
Минуло ще кілька напружених секунд. Латиш і Галка плюхнулись у воду. У болоті води по коліна. Та й цієї досить, щоб мокнути по саму шию.
На їхнє щастя — в болоті острівець, зарослий очеретом, лозою. Там і сховалися втікачі від очей німецьких солдатів. А ті побродили по лісу, а потім подалися до машин. Колона рушила далі.