Однак «Огонек» Вальки Нікітенка все-таки ближчий до серця. Про це свідчить ота щирість, з якою тут, у вагоні, співали дівчата.
Та ось дівчата вийшли на полустанку, біля якого стояли довгі приземисті бараки, у яких вони жили. Мені стало ніби холодно. Це тому, що ноги були мокрі.
— А знаєте, друзі мої лейтенанти! — порушив я мовчанку, коли поїзд рушив. — Автор музики до «Огонька» мій побратим по військовій службі в Балтфлоті…
— Не вигадуй! — посміхнувся іронічно Микола.
— Пісня ця народилася у нашому артдивізіоні, і хлопці з моєї батареї першими її співали на огляді художньої самодіяльності в день 25-річчя РСЧА. Так конферанс'є й оголосив: — «Музика старшого червонофлотця Валентина Нікітенка!»
— Не здивуюся, коли скажеш, що ти і був отим першим виконавцем? — з недовір'ям посміхнувся Микола.
— Вгадав. Я був серед перших виконавців.
— Чому ж тут мовчав як риба? — запитав лейтенант Василь.
— Я подумки співав і думав про своє.
— А-а-а…
Більше я не втручався у розмову між Василем і Миколою. Вони і далі сперечалися, чи може автором музики бути рядовий солдат, котрий не вчився у консерваторії. Василь казав: «Так». Микола: «Ні». В тому «ні», як і завжди, була самовпевненість москвича, за що його трохи недолюблював, як здавалося мені, лейтенант Василь. А може, й не здавалося, а так і було. Дивного у цім нічого нема, бо ж люди ми, хоча й однакові, як солдати одної армії, зате різні за вдачею й поглядами на людей, часом і на життя.
Однак я не помилився у тому, що Василь про Миколу іншої думки, ніж про мене. Це вже стало відомо незабаром. Обідали ми не разом. Миколу затримав Іван Сергійович.
— Спізнився, — вибачився Микола. — З Москви лист.
— Як дома? — поспитав Василь.
— Порядок. До тебе теж є діло в Івана Сергійовича! — сказав Микола, зиркнувши на Василя, потім на мене.
— Таки щось сталося? — не стримався я.
— Та ні…
Ми їли, весь час позираючи на двері, у яких повинен з'явитися Василь. Повернувся він за кілька хвилин і кивнув мені, щоб я теж був готовий іти до Івана Сергійовича.
— Що там — одразу для всіх пошта прийшла?
— Так точно! — відповів Василь і став доїдати смажену, суху картоплю, що залишилася в тарілці.
Я покинув їдальню.
Іван Сергійович сидів на тому ж місці, де я його побачив уперше, щойно прибувши на віллу. Він підвівся і сказав:
— Навчання закінчується. Цими днями всі ви підете у свої бойові розвідгрупи. Там акліматизуєтеся, парашут за спину — й туди!.. — махнув рішуче рукою. — Два з вас трьох в одну розвідгрупу. З ким би ти, Галко, волів піти?
— Іншої комбінації нема? Тільки два з трьох?
— Так.
— Я піду з лейтенантом Василем!
— Угу! — загадково промимрив Іван Сергійович. — Добре подумав про вибір собі напарника?..
— Зовсім не думав. Ви запитали, я відповів. Мої слова не означають, що не поважаю Миколу. Він гарний хлопець!..
— А Василь обрав тебе, Галко, — ніби ненароком сказав Іван Сергійович.
— А Микола? — поспитав я.
— Це вже для тебе не має значення. Після вечері ви поїдете на нову квартиру…
Довечерювати вже не було бажання. Я збирав свої пожитки. В кімнаті були лейтенанти Василь і Микола. Кожен сидів на своєму ліжку мовчки. Так сидять перед дорогою.
Однак збиратися треба і Василеві.
У двері почувся стукіт. Завітала тьотя Катя. Вона стала біля стіни і, схрестивши руки на грудях, дивилася на Василя і на мене. Губи її ніби ворушилися. Мабуть, вже не тільки Василя І Галку їй доводилося відряджати з цієї затишної вілли у небезпечний світ, яким є глибока розвідка у тилу ворожих військ. Мабуть, знову вона думала про сина чи мужа…
Завжди зосереджене, з скептично стуленими губами й допитливими очима обличчя Миколи вмить розслабилося, стало щирим.
Він обняв Василя і мовби винувато сказав:
— Жаль, що нас трьох не взяли в одну групу.
— Надто розкішно — три радисти в один десант! — сказав Василь.
— Заїжджай, Галко, в Москву!
— Іншої дороги до дому у мене не буде, Миколо, — відповів я на запрошення. — Лише через Москву.
Василь і я вийшли на подвір'я. Повітря прохолодне. Небо безхмарне. У гіллях високої, вже зовсім безлистої яблуні ховався семиденний місяць — такий самісінький, як і жовтневого дня сорокового року, коли я покинув домівку, такий місяць, як і в вечір мого прибуття на цю віллу.
У гіллі посвистував балтійський вітерець. А десь далеко приглушено гриміли артилерійські залпи. Там гриміли бої за Ленінград, що розпочалися на цій землі ось уже два роки й три-місяці. Заради нових і переможних боїв, заради остаточного прориву блокади і розгрому під стінами міста Леніна німецько-фашистської армії Василь і я полетимо незабаром за лінію фронту.