28 листопада
Кудрявий віддав свої теплі онучі Юхану, бо той частіші виходить з табору, а з Коропом помінявся чобітьми: віддав вітчизняні, а собі взяв хромові, хоча за таких умов та ще пізньої осені хромові, зовсім не придатні.
У кожної людини в житті є друзі. Однак у нашому житті друзів більше, ніж будь-де. І одним із перших друзів я вважаю нашого командира.
5 грудня
Сьогодні у Кудрявого іменини — виповнилося 24 роки.
Обід маємо дуже скромний.
Щодня передаю по дві радіограми.
31 грудня
Ще вранці люди з хутора Озолмуйжа попередили, що проти нашого розвідзагону готується каральна експедиція. Знову сили карателів — дві тисячі солдатів, команди межа кеті й айзсаргів. Всі хутори вже заблоковано, дороги перекрито кулеметними точками. Ми на волосинці від знищення.
Балтієць і Кудрявий запросили парашутистів на раду. Одної голови тут мало. Іншого виходу нема — треба знову знайти позицію у присадибному ліску, недалечко від хутора, який уже захоплений німцями. Звичайно, можна сховатися в болоті, німці туди не підуть, бо ж температура — 10. Але хто тоді буде нас, простуджених, лікувати?..
Весь день лежали в обороні. Кожен був готовий, можливо, до останнього бою у цій війні. Та обійшлося. Ввечері загін будував житла — дуже похолодало. Викопали невеличкі ями, завглибшки у два штихи, посередині ставили стовпчики, з'єднували їх сволоками на висоті метра. На сволок клали жердини, що кінцями спиралися на краї ям. Потім зверху накладали ялинових гілок, встеляли покрівлю дерном, і хижа на шість-вісім осіб готова. У такій хаті можна навіть сидіти.
Опівночі в землянці нашої десантної групи повно людей. В ці останні години сорок четвертого року всі хотіли бути разом. Нема зараз ні хліба, ні м'яса, ні чарки. Є лише сім'я бонових побратимів.
12 січня 45-го року
Радіо принесло радісну звістку: Перший Український фронт рушив у наступ із Сандомирського плацдарму. Попереду Варшава, а там і земля фашистської Німеччини. Наш загін продовжує бойову роботу: стежить за чотирма фашистськими дивізіями, які готуються до передислокації. Засікти б учасно момент відходу.
5 лютого
Нам нема чого їсти. Упроголодь живуть і німецькі солдати. Вони грабують хутори. Немає ніякої можливості навіть вийти до людей попросити шматок хліба. Кілька разів прилітав літак, але був обстріляний зенітками. Навколо фашистські солдати. Один раз вони навіть перехопили скинуті для нас з літака вантажі. Тісно в Курляндському «котлі».
8 лютого
Взимку сорок п'ятого нашими ворогами були не лише радіопеленги й підсилювачі електромагнітних коливань, налаштовані на радіостанції розвідгруп, не лише полки, гарнізони, команди поліцейських і межа кеті, а й сніг, на якому залишалися сліди. А ще — голод! Тяжко нам!
Вчора наш табір атакувала рота фашистських солдатів. Карателі прийшли без собак. Та й нащо собаки? Завалують передчасно — ефект раптовості втратиться. Сліди було видно на снігу від ніг наших розвідників.
О тринадцятій — я тримав радіозв'язок з Центром — спалахнув бій. Довелося лівою рукою згортати рацію, правою стріляти з автомата. Фашисти рвалися до кухні, де кухар варив суп з свіжої свинини (хлопці розжилися трохи м'яса). Такого супу ми не їли півтора місяця. Більше задовольнялися котлетами з трофейних коней, і котлети ті були без солі. А тут такий багатий обід!
Та у такі хвилини не до думок про їжу і про страх. Важливо не зловити гаву. Стріляй першим, з коліна, щоб сам не став мішенню, а коліно служило упором. І досі пам'ятаю налиті кров'ю безтямні очі солдатів, які бігли, горланили, стріляли…
Півгодини точився бій. А потім усе стихло. Солдати побігли з лісу, гадаючи, що минулої ночі червоне командування висадило тут десант у кількості роти червоноармійців. Деякі солдати стали вважати «лісових котів» провокаторами, які навмисне навели їх на кинджальний вогонь російських кулеметів, під свинцеву зливу з автоматів. Партизанів і парашутистів загинуло шість. Двоє безнадійно поранені розривними кулями.
20 лютого
Голод. Холод. Патронів залишилося тільки по обоймі до пістолетів — щоб застрелитися…
Увесь час у поході. Чоботи розбилися вщент. Обмотуємо ганчірками. Так ніби тепліше.