Подібну інформацію нам давали упродовж усього тижня. Радіоспеціалісти вже не тривожили нас, вважаючи, що ми з Василем готові до самостійної роботи. Невдовзі привезли одежу. Мені дали костюм. Піджак з довгими і покатими плечима. Сидів він на мені, мов на опудалі. Косоворотці я був радий, бо любив носити такі сорочки дома. Галстук не одягав навіть у десятому класі, бо здавалося, що застебнута на всі ґудзики сорочка, та ще вузол краватки, не дають дихати. Тож я і звик ходити розхристаним. У флоті ця звичка не мала практичного значення: шия завжди відкрита. А ось у запасному стрілецькому полку ротний не раз «давав прикурити» за розстебнутий комір гімнастерки.
Костюм шитий таки на Івана Сергійовича, а не на мене. Рукава задовгі, плечі спадисті. Отакий батьківський костюм, хоча й перешитий, носив я у восьмому класі, коли вже тата не було: помер від скороплинних сухот. Грошей на пристойну одежу не було, і я доношував батькове, сяк-так підігнане тіткою Марією, татовою сестрою.
Тітка шила одежу упродовж сорока літ. відколи її ноги переїхало колесом «з воза. Однак майстринею так і не стала. Тітка весь час боялася, щоб не пошити штани, піджак чи сукню надто завуженими, куцими і про всяк випадок шила із запасом, на виріст — і малим, і старим. Всі ходили у просторій одежі, всі тітку підхвалювали, аби не образити безталанного кравця. Ніякий багаторічний досвід не зміг з тітки зробити справжнього майстра. 1 все від боязні, що пошите буде вузьке, мулятиме і що з малого більшого не зробиш.
Приміряючи костюм, я згадав свою тітку, талант якої був у тому, що вміла вона захоплююче оповідати різні історії, що траплялися у селі. Її слухали жінки, котрі завжди збиралися у нашу хату, пороззявлявши роти. Коли тітка переповідала принесене кимось, то її великі карі очі світилися та й уся вона, сива і натхненна, була в ці хвилини ніби провидницею, що знала все.
Підготували мені німецький паспорт з печатками і з відбитком великого пальця. Був я сфотографований шістнадцятирічного хлопця. Мені не важко було скоротити вік на п'ять років, якби не той якірець, емблема рідного Балтійського флоту.
Вечорами ми обговорювали ситуації, що могли трапитися у тилу фашистів, сперечалися, шукали надійніші рішення. У більшості дискусій я і Василь були однодумцями. А це означало, що повинні дбати не лише про радіозв'язок, а й про агентуру, бо нам доведеться виходити на зв'язок з людьми, без них же буде обмаль інформації про ворога.
Ми зовсім не применшували роль командира. Оскар був старшим від нас, знав добре мову ворожої армії. Та в час обговорення гострих ситуацій іноді висловлював сумнів: «А якщо у нас це не вийде?» Василь же. поспішав відповісти: «Треба зробити все, щоб вийшло».
Можливо, обережність резидента якраз і знадобиться у ситуаціях, у які потрапимо по той бік фронту. «Сім разів відміряй, а раз відріж». Однак оті «сім разів» не виключать рішучості, коли треба добути розвідувальні відомості.
Інколи ми ходили до кінотеатру «Спартак», що на вулиці Салтикова-Щедріна, по двоє й поодинці. Іван Сергійович не радив у людних місцях бувати утрьох. До того ж обличчя Оскара якесь запам'ятке, худощаве, з глибокими зморшками, а волосся із золотавим відливом, біляве.
Шостого листопада Іван Сергійович прибув до нас надто збуджений.
— Пробач… — звернувся до мене. — Але ти вже не наш. Далі бути на занятті тобі не цікаво. Ходи, погуляй по місту.
— Як не ваш? — не знайшов я інших слів, бо був здивований до краю.
— Тебе переводимо в іншу групу. Там щось з радистом. Повернешся під вечір.
Оскар, Василь і я здивованими очима зирили на свого начальника, погано розуміючи, як таке може статися після того, як усе вже підготовлене до відрядження у ворожий тил.
— Таке розпорядження начальника розвідвідділу фронту генерала… — сказав для певності Іван Сергійович.
Знічев'я побрів я у перукарню. Сів у вільне крісло. Перукар перемовлявся зі своїм напарником, старим, зігнутим чоловіком. Обидва прагнули до розмови з клієнтами. Та мені було не до балачок. Я бачив віддзеркалене своє обличчя і очі, що зараз були сумними. «Куди мене відряджають? Що там за група? Мала чи велика? Куди доведеться летіти?..»
Бачачи моє обличчя заклопотаним, перукар сказав співчутливо:
— Все обійдеться. Повірте мені. Ви танкіст? — затримав він погляд на емблемі.
— Після госпіталю дали трохи перепочити…
— Само собою. А тепер на фронт? Під Ленінградом тим танкам і не розвернутися: то каміння, то болота, то ліси, не те, що на Україні, куди отак пішли могутньо наші танки з-під Бєлгорода…