— Ви і над тією групою начальник? — запитав я.
— Там інший.
— Угу…
Та ось ми присіли перед дорогою. Я дивився на своє ліжко, дбайливо заправлене Василем, бо так акуратно, як він умів, я не заправляв. Все-таки ота розхристаність, за яку ганяли у запасному полку, відчувалася і на заправленому ліжку. Василь же те робив мені потай, і навіть Іван Сергійович думав, що так заправляю свою постіль я. А може, удавав, що не помітив того чужого старання? Чи вбачав у цьому взаємовиручку на перших сходинках дружби.
На вулиці довго не затримувалися. Обнялися, поплескали один одного по плечу, і я сів у машину. Неймовірно було жаль чомусь Василя. Нащо він говорив про оте передчуття? Невже людина може відчувати свою скору загибель?
— Все буде гаразд, Васю! Оскар! — гукнув я, висунувшись із кабіни, так голосно, що озирнулися прохожі.
Як мені хочеться, щоб у них усе обійшлося добре там, на тім боці, бо це ж несправедливо, коли отакі люди загинуть. Війна! Війна! Скільки ти вже понесла життів людських і скільки ще понесеш, поки наша армія дійде до Талліна, Риги, Вільнюса, Мінська, Кишинева, до Варшави, Праги, Будапешта, Бухареста, Софії, Белграда, Тірани, Відня і… ще й до самого Берліна. Скільки ще не здобутих у бойових операціях столиць! Як ще далеко до західних кордонів СPCP, звідки війна почалася!»
ХЛОПЦІ КУДРЯВОГО
Машиною ми їхали хвилин вісім. Та й ця віддаль здалася мені між Василем, Оскаром і мною неначе між двома фронтами по берегах Балтійського і Чорного морів. «Чи зустрінуся я коли з ними?»
Серце розтинав неймовірний жаль, ніби розлучився з рідними братами. Так негарно на душі ще буває в передчутті біди. Це я пам'ятаю з дитинства. Приснилося 26 травня 1937 року: ураган зірвав дах із хати. А наступного дня, в день екзаменів з української мови у сьомому класі, помер батько. В один день: іспитовий диктант і похорон…
По тротуару я побрів услід за шофером. Незабаром звернули в подвір'я великого, сірого, мов суцільна стіна, бо всі вікна затулено темним папером, чотириповерхового будинку. В одному з під'їздів зупинилися перед дверима на площадці другого поверху. Шофер натиснув кнопку електродзвінка. Двері відчинилися, і водій сказав:
— Тут ваша нова домівка, товаришу старший лейтенант! Хай щастить!..
Він пішов до автомашини, а мене хтось пропустив у квартиру.
По великій кімнаті ходив сюди-туди, опустивши голову, русявий майор — Андрій Савич.
— Вечір добрий! — привітався, і в цих двох словах відчулася м'яка білоруська вимова.
Савич підійшов до етажерки, на верхній полиці якої стояла старовинна орнаментована скринька, схожа на патефон. За пластинку служили тоненькі металеві диски. Савич завів ручкою пружину, опустив коліщатко на диск, і зателенькала мелодія «Вечерний звон». На етажерці у три ряді стояли книги у старовинних обкладинках, тиснених золотом. Мабуть, тут до війни жила якась інтелігентні сім'я. Про це стверджували і картини у широких золотих рамах.
«Вечерний звон, вечерний звон, как много дум наводит он…» — кілька разів повторювала, подзвонюючи, старовинна шарманка-патефон.
— Твоє, Галко, ліжко в тій кімнаті, де у командира. А ще п'ятьох — в іншій, — сказав майор Савич.
— Велика квартира, немов у графа Арбеніна з лермонтовського «Маскарада». Пригадуєте, скільки граф відчиняв дверей, поки позбувся остаточного глузду? — спитав я.
— Не графська, але нормальна квартира для семи. Всі вони старші за тебе на чотири й більше літ. Лише командир на два роки. Тримайся його. Не маю нічого проти жодного в них. Тільки хочу, щоб ти не брав із них ось такого прикладу, — показав майор на циферблат годинника. — Уже давно минула комендантська година, а їх нема. Не забудь, Галко, поводитися перед ними всіма, як справжній офіцер! — підморгнув Савич по-змовницькому.
Я посміхнувся:
— Постараюся, товаришу майор! У десятому класі я навіть гетьмана Хмельницького грав з Корнійчукової п'єси. Один акт ставили на районній олімпіаді. А старшого лейтенанта сорок третього року двадцятого віку зіграю. Головне б мені показати себе у радіозв’язку, товаришу майор, там, у тилу! Це непокоїть мене…
— У чомусь невпевнений?..
— Щось я не можу змиритися з тим, що багато нашого брата загинуло під час роботи чи трохи перегодом, коли німці засікали пеленгаторами рації!..
Майор не відповів, гортаючи книгу.
— Яка вродлива ця Оксана на літографії Маковського! Ніби на доньку мою схожа. Та й років їй стільки ж — шістнадцять!
На порозі з'явився невисокий стрункий капітан. Він зняв шапку, поправив світлі кучері і, винувато всміхнувшись, подолав розгубленість: