— Здрам жлам, товаришу майор! І ти, братику-кролик, здрастуй! — звернувся до мене. — Це наш новий радист, товаришу майор? Добрий вечір!..
— Так уже й добрий… — скептично мовив майор. — А чому нема чергового?
— А-а! — ніби згадав про щось Кудрявий і став декламувати:
Обличчя Андрія Савича просвітліло.
— Єсеніна кличеш собі на допомогу? Я б сказав тобі, Кудрявий, якби не наш новий радист… Сам, мабуть, до кінотеатру ходив, що так довго? — поцікавився майор Савич. — Дивився фільм «Сестра его дворецкого», а потім проводжав дівчину.
— Зою? А де інші янголи небесні?
— Десь ще у хмарах браття-кролики! — відповів загад-ново Кудрявий. — Сьогодні ж наші війська звільнили Київ! Святкує цю подію і Ленінград. У кожного є друзі, а в усіх надія, що скоро і наш фронт прорве блокаду! То й черговий не втримався, пішов на «кю-ер-ікс».
— Що за шифр?
— По радіожаргону це — «зустріч», — відповів Галка. — Домовлена зустріч між двома радистами.
Кудрявий посміхнувся. Моя відповідь йому сподобалася. А мені імпонувала його мова. Якби не «браття-кролики», фрази б його були чіткими, без зайвини. Мабуть, з ним легко писати радіограми. Це теж матиме значення, бо зайві слова — то додаткові хвилини роботи на передачу.
Кудрявий поклав руку на моє плече і сказав:
— Називай на «ти». Нас семеро братів-кроликів, одна у нас доля. Одне завдання. У багатьох випадках кожен сам собі командир і боєць. Нікотрий за іншого з нас робити не стане…
— А часом не знаєш адреси, де зараз твої люди? — про наболіле запитав майор у Кудрявого.
— Ми не криємося. Кожен знає, куди хто пішов…
Кудрявий ще щось хотів сказати, але до кімнати ввалилося троє лейтенантів, збуджено перемовляючись. Побачивши майора, всі увібрали голови в плечі і, позираючи один на одного, привіталися.
— Що, з'явилися щедрувальники в ніч перед різдвом! — Зауважив Андрій Савич, тримаючи розгорнену книгу.
Лейтенанти стояли ні в сих ні в тих, бо свого майора не чекали побачити опівночі.
— Знайомтеся з радистом. Галка, — показав рукою в мене майор Савич і нетерпляче звернувся до лейтенантів: — Коли діждуся останнього?
— Останніх буде двоє, — вийшов наперед трохи сутулий і огрядний лейтенант, років під тридцять. — Короп! — назвав себе, і його настовбурчені брови ворухнулися.
Короп був урівноважений, як і личить колишньому лісникові та й жонатому чоловікові, у якого є навіть донька. Про це сказав Кудрявий, знайомлячи Коропа зі мною.
Інші два були — Сокіл і Орел. У Сокола з Псковщини анічогісінько соколиного на конопатому обличчі. Біляве волосся прилизане набік, а ясні очі добрі й віддані.
Орел — хлопець з гордо піднятою головою і звихреною світло-русою чуприною. Жодної зморшки. Ніс трішечки кирпатий, очі лукаві, трохи примружені, голубі. У хлопців з такими очима завжди закохуються дівчата. Під гімнастеркою випиналися м’язи. Орел по матері естонець, по батькові росіянин.
Знайомство з псковичем Соколом і естонцем Орлом, сусідами по недавньому державному кордону, наштовхнуло мене на думку, що ця група готується до вильоту або ж в Естонію, або ж на Псковщину.
Не забарився появитися і шостий, чорнявий і рум'янощокий лейтенант.
— Петро! — назвав він себе по імені, подаючи мені руку, і додав: — Лейтенант. Заступник командира групи. Андрію Савичу! З того боку, на Невському, стоїть ваша машина…
— Ти, Петре, впевнений, що то моя? — здивувався майор.
— А хто іще може їздити у таку пізню пору, як не люди з нашого відділу? — відповів лейтенант.
— Звичайно, хто ще може ходити до таких пір, як не хлопці з нашого відділу? — сказав майор критичним голосом. — Розберетеся самі, хто мав чергувати цього вечора. Бувайте, браття-кролики і браття-архангели!..
— Ну і потрапив я у «братство»! — не стримався я.
Майор потиснув мені руку, кивнув Кудрявому і зачинив за собою двері.
Хлопці мовчали, дивлячись собі під ноги.
— Краще б він вилаяв нас або посадив мене на три доби, — нарешті заговорив заступник командира групи.
— Скучив за «пирогом з таком»? — насмішливо поспитав Короп.
— Ти мав чергувати? — запитав я у Петра.
— Ні. Однак я не терплю майорового мовчазного розпікання, — відповів Петро.