— Коли наша армія підходитиме до району наших дій, чекати на неї чи йти далі на захід? — знову запитав Кудрявий.
— З штабу фронту давати накази у ворожий тил розвідникам не завжди доцільно. Але ясно одне: ми зацікавлені в тому, щоб група пішла далі, — висловив побажання генерал. — Ще: вам доведеться зустрічатися з місцевим населенням. Всюди ви повинні пам'ятати, що ви посланці Червоної Армії, яка виконує найсправедливішу у світі місію — виганяє фашистські війська з нашої землі і визволяє від гітлерівського рабства народи Європи. Ніякої зверхності перед населенням! Ніякого биття себе в груди. Не дають вам хліба — ідіть далі, не підвищуючи, навіть голосу. Успішно виконати завдання ви зможете тільки з допомогою місцевих людей, бо кожному з вас бракує знання німецької мови, а також латиської чи естонської. Своєю чесною роботою, об'єктивною інформацією ви збережете у наступних боях тисячі наших солдатів, допоможете командуванню точніше завдавати удару по ворогу. Пройміться почуттям відповідальності за свою роботу!
— Діятимемо на совість!.. — пошепки мовив Сокіл.
— Інакше і бути не може, — погодився з лейтенантом генерал. — Всі ви прийшли до нас по своїй добрій волі, а значить, готові відповідати за себе, за товариша. Ви ж усі подружилися?
— Але суперечки, як оце зараз, трапляються, — признався Сокіл.
— Це обмін думками, — посміхнувся генерал. — Ситуації обговорюйте всебічно, всі разом. Найліпше рішення і буде уже для вас отою командою, що її на фронті виконують беззаперечно. Ми знаємо факти провалу груп і загибелі розвідників тільки через надмірне «якання» командира. Отож Кудрявий, Петро і Галка — ваш штаб. Однак і решта повинна думати за себе і за всіх, особливо у критичні моменти, яких у вас буде багато. Будь-що прагніть знайти вихід навіть із безвиході!
Петро Петрович умовк і ніби зазирав очима в очі кожного: хотілося знати, яке враження на розвідників справляють його слова. А слова були справді незвичайними, бо ж мовилося не просто — «один за всіх і всі за одного», а про те, що думати треба і на війні. За себе і за всіх, аби знайти вихід із безвиході.
З такою формулою на військовій службі я зустрічаюся вперше. Це навіть не на батареї, де офіцери, командири не ображали гідності рядових, За що їх поважали бійці і були готові за них у вогонь і воду. Слова генерала утверджували найвищі відносини в групі між розвідниками, незалежно від їхньої посади, чину. Зразком тих відносин стала ті розмова про радіопередачі, яка щойно відбулася. Генерал вислухав мене до кінця і, можливо, передасть мої спостереження, сумніви фахівцям. Тоді розмова ця послужить нашій великій справі.
У мене був гарний настрій, ніби я щойно склав державний екзамен. Я відчув генералову теплу руку, що лягла на мою. Може, Петро Петрович думав про свого сина, якщо він є в нього. Та мені в цю хвилину генерал нагадав мого батька. Той теж приходив узимку з роботи у фуфайці, у шапці-вушанці, такий простий, хоча й інженер, простий по-людському, як і цей генерал розвідки.
— Товаришу майор! — звернувся генерал до Андрія Савича, показавши пальцем на його планшетку.
— Єсть, — відповів майор і розкрив свій планшет.
Хлопці думали, що Савич розстеле зараз карту, як бувало на заняттях. Але майор дістав грубенький пакет і передав Кудрявому.
— Це від Військової Ради Ленінградського фронту, від товариша Жданова, — пояснив Петро Петрович. — Пакет адресований секретареві Псковського підпільного райкому партії товаришу Акатову. Тут лист і наказ командуючого Ленінградським фронтом про нагородження групи партизанів 2-ї і 7-ї партизанських бригад орденами і медалями.
— Але ж ми десантуватимемося не на партизанські вогні, а наосліп. То як зустрінемося з Акатовим? — запитав Кудрявий.
— Це буде згодом, коли налагодите зв'язок з партизанами. Ті знають товаришів Акатова з Пскова і Дуригіна з оперативної трійки Новосельського району, — пояснив майор Савич.
— Зрозуміло, — сказав Кудрявий, беручи пакет і кладучи його в польову сумку.
Хлопці перезирнулися. Було видно, що кожен із них хотів щось сказати, запропонувати. Та не насмілювався. Нарешті вихопився Орел:
— Шкода, що не можна в «лісторанчик»! Така зустріч!..
Короп аж кулаки стиснув, почувши отаке.
— Не завадило б… — відповів генерал.
— Ми з Галкою принесемо води, щоб запивати, — встиг переорієнтуватися розсудливий Короп.
— А я за баклагою! — підвівся Сокіл.
— А ви? — звернувся наш високий гість до командира групи і його заступника Петра.