Я йшов до виходу. «Може, хлопці пожартували і чекають мене на вулиці?..» Запитав у чергової біля дверей. Так. Хвилин десять тому двоє вийшли. Сказали, що їм треба спішити на завод, на зміну. «Вони з ремісничого училища», — відповіла чергова.
Я вийшов з «Титана» на Невський, розхристаний, безвольний, бездумний, зганьблений, немов побитий киями й обпльований. Так кепсько я ще не почував себе. Не бачив ніякого виходу. «Можна утаїти від своїх, що нема пістолета. Є автомат, є ніж, є гранати. У тилу ворога перший же вбитий фріц з пістолетом і… трофей мій! Там і признаюся, що вкрали у мене зброю. Там інше діло. Там нема ні майора Савича, ні Петра Петровича… Що діяти? Як бути? Я ж так підвів хлопців!..»
Ладен був роздерти себе на місці, підбігти до якогось офіцера, вихопити з кобури пістолет і тут же пристрелитися… Сон це чи дійсність?!
Побрів я, мов сновида, Невським, минувши свій під'їзд, у напрямку Московського вокзалу. Раз по раз зупинявся, ставав і притулявся щоками, лобом до шершавої й холоднющої стіни. Хвилину постоявши, знову чвалав далі.
З заздрістю дивився на офіцерів, що йшли перемовляючись. Хода їх впевнена. «І це від того, що при зброї!» Все життя, все, все на світі для мене сходилося в одне — пістолет!
«Лопух я! Дав себе уколисати мріям. А тепер… Що, спробував ти, Галко, попрацювати на низьких антенах, з болота, обходячи пагорби? Короп на це ніколи не відважиться. Короп — чоловік практичний, не дасть почуттям затуманити розум. То нащо йому сушити голову про природу розповсюдження коротких радіохвиль і про висоту, довжину антен. З Коропа вистачить і того, що вдовбали у його голову інструктори, бо обставини, випадок, а не покликання зробили лісника на війні радистом. А я ж цим радистом був записаний у перший день прибуття на військову службу! Я ж учився півроку на радиста. То кому ж, як не мені, а не Коропу, шукати якісь заходи, щоб поменше вбивали нашого брата-радиста і розвідника? 1 вся ота розмова моя з генералом перед усією групою виявиться базіканням…»
Я незчувся, коли звернув на вулицю Повстання. Тут люду не так багато, як на Невському. Та що мені до них?.. А думка свердлила мозок: «Ганьба перед хлопцями! Перед майором і генералом! Хтось же з них таки подумає, що я навмисне позбувся пістолета. Люди є люди…»
До горла підкотився клубок якихось ніби слизьких ниток. Ніби підсвідомо звернув у під'їзд крайнього будинку. Пройшов кроків з десять і зупинився перед флігелем. Постукав у двері. Вийшов знайомий двірник, без шапки, щось жуючи.
— Ти? — до краю був здивований старий двірник.
— Я, дядю Кузьмо! А Василь і Оскар ще тут?..
— Вже три тижні, як у відрядженні.
— А-а… Це б і я з ними повинен. На жаль, не судилося…
— Встигнеш. Зайди на чайок…
— Не можу, дядю Кузьмо. Я лише на мить заскочив.
— Вася тоді до мене коли-не-коли та й забігав. Все тебе пригадував. Зайди!
— У нас сьогодні нарада у штабі частини, — відмовився я, аби не образити чоловіка.
— Тобі видніше…
Дядя Кузьма потиснув мені руку і сказав:
— Ти чимось стурбований? Кріпись, синку! Застебни шинелю. Ще застудишся…
«Ще застудишся…» — безнадійно зітхнув.
Я почвалав вулицею Рилєєва, щоб потім звернути на Літейний і вийти на Невський. А там і будинок, у якому була наша квартира. Я засунув руку за борт шинелі і долонею відчув биття власного серця. Мабуть, отак тривожно воно билося й сім років тому, коли помер батько. То був кінець травня. Сади вже одцвіли. Залишилася хіба що на городах і в байраках бузина, цвіт якої, казала бабуся, і доконав татка, хворого на сухоти. Одцвісти їй, клятій, раніше — і батько б жив до осені, а потім… Та забарилася бузина, і не стало татка у тридцять п'ять літ. Тоді світ, осяяний сонцем і буйною зеленню, здавався уже зовсім іншим, ніж до смерті батька. І сонце якесь ніби зжовкле, і повітря не таке прозоре, а наповнене печаллю, і листя на яблунях, осокорах і на вербах над ставком шепотіло зовсім тоскно. На всьому, як і на обличчі матері, була печаль батькової смерті.
Того далекого травневого дня я уникав людей, сновигав, мов привид, понад ставом, забирався у яруги, щоб бути віч-на-віч з собою та знайомими деревами, яким теж не було байдужим моє горе. Довго стояв, обнявши клена, і думав, як піде у нашій сім'ї життя без батька? Я був старшим серед трьох. Ще подумав, що наступного дня ранком іспит, і мені вже встигли сказати, що завідуючий учбовою частиною не дозволив відстрочки. Отож я мусив складати разом з усім своїм сьомим «б» класом. Надто принциповий у нас завуч! Це знали всі. «Що ж, писатиму контрольний диктант. Мабуть, у житті трапляться ще не такі випробування. Треба якось триматися, щоб написати Той диктант у день похорон батька!..»