— Де моя кепка з ґудзичком?..
— Що ви затіяли? Я один відповідатиму…
— Не той це випадок, коли — один! — сказав і Петро, заступник командира групи, одягаючись у демісезонне пальто.
— Помислимо логічно, — обмірковував уголос Кудрявий. — «Позичимо» пістолет у якогось полковника, що гав ловить. А повернемося з ворожого тилу — попросимо пробачення.
— Без пістолета поки що обійдуся!.. Головне, що ви зрозуміли мою біду, — відмовлявся я від наміру хлопців допомогти мені.
— Честь групи вимагає, щоб пістолет був зараз і в тебе! — втрутився рішуче завжди обережний Короп.
— Вірно! — ствердив старший лейтенант Іван і до мене: — Ось помацай, який шарф! Катюша подарувала! — підморгнув. — Почнемо, хлопці, від Літейного мосту і до зупинки «Пяти углов». Пароль: «Катя! Нам пора виходити…»
Я стояв ніби на роздоріжжі, немов заплутався у густому лісі. «Катя, нам пора виходити!..» — ще лунало у вухах. До мого приходу зі своїм нещастям хлопці були неначе сонні бджоли. Вигук Кудрявого розбуркав їх. Усі раптом почали прагнути до дій, за чим скучили, бо набридло очікування літака. А що ж далі?
Йдучи на квартиру, готовий був вислухати від товаришів навіть слова презирства. Життя! І це після того, як два дні тому, генерал рекомендував мене начальником штабу групи!.. «Яка ганьба! Хіба ж міг я припустити, що в героїчному Ленінграді водяться ще вурки в час війни!..»
Хлопці вже були готові покинути квартиру, як зайшов, відімкнувши двері своїм ключем, старшина.
— Що за шум, а бійки нема? — запитав жартівливим тоном комендант.
— Багато знатимете — швидко постарієте! — відповів прислів'ям Кудрявий.
— А я вам уже сухий пайок привіз на дорогу, — стишив голос старшина, зиркнувши на мене, а потім на порожню кобуру, що лежала на столі.
Я перехопив погляд його лукавих очей. Та старшина одвернувся і подибав неквапно до етажерки, заставленої товстими томами. «Так! — раптом осяяла мене думка. — Цей лис Микита, служака-інтендант ранком, коли ми вмивалися на подвір'ї снігом, міг вийняти з кобури мій пістолет! Кобура висіла на спинці стільця разом з гімнастеркою. Зараз схоплю за барки цього підступного типа!..»
Старшина розсунув чотиритомник «Толкового словаря живого великорусского языка» Володимира Даля і дістав пістолет.
— Візьміть, — звернувся до мене. — Однак пильність треба виявляти не лише там, а й по сей бік фронту. Як же ви вранці побігли в кінотеатр, товаришу старший лейтенант, — докірливо говорив далі, — не відчуваючи, що в кобурі уже нема зброї. Ви що, раніше не носили ані нагана, ані пістолета?..
— Ти ще й відчитуєш Галку? — підскочив до коменданта Орел. — Та такого служаку варто…
Старшина зблід, відчувши біду, і промовив обезкровленими губами:
— Я ж хотів, щоб новий радист був обачнішим. Я ж не доповів начальству про це. Я ж, приїхав до вас раніше, знаючи, що товариш старший лейтенант зараз переживає. Я ж… Вже завтра синоптики обіцяють ясну і морозяну погоду… Так. Я винуватий. Пробачте…
ВИЛІТ
Прогноз старшини справдився. Вже наступного дня подих Арктики, підсилений дужими вітрами, розігнав тумани. Надвечір мороз поміцнішав до двадцяти градусів. Виплив над містом ясний місяць, точнісінько такий, як і в той вечір, коли я пішов із запасного полку в розвідвідділ штабу Ленінградського фронту.
Двома легковими автомашинами група відчалила з Невського на аеродром. Я сидів поруч з Кудрявим і Орлом, час від часу мацав, чи на місці, чи при боці у кобурі пістолет.
На аеродромі нас чекав транспортний літак «дуглас». Обслуга вже вантажила вісім стокілограмових лантухів. У мішках: боєприпаси, запасні батареї й елементи до рації, автомати, протипіхотні міни, тютюн, медикаменти, бинти, цукор, сіль, топографічні карти, папір, гвинтівка для безшумних пострілів, ручний кулемет Дегтярьова, чоботи і валянки, кілька комплектів нової німецької уніформи. До кожного мішка прив'язано лижі, а то й дві пари.
Ще на Невському Кудрявий, Сокіл, Короп і я одягнули дешеві шевйотові костюми, сорочки-косоворотки, а старший лейтенант Іван і лейтенант Петро новеньку уніформу німецьких солдатів. Усі взулися в чоботи, а валянки про запас поклали хто у вантажні мішки, а хто у свій ранець. Був ще й вибір — фуфайка чи кожух? Я брав фуфайку і ватяні штани: у кожусі при повній викладці радиста будеш неповороткий, мов годований кабан. В особистому речовому мішку було сотні три патронів до автомата, кілька гранат-лимонок, бинти, дещо з медикаментів і харчі. Нам дали на п'ять днів: сухарі, консерви, копчену ковбасу, цукор, сіль, а також мило, плащ-палатку і запасні байкові онучі та вовняні шкарпетки.