— Чого так весело?
— А хіба я сміюся? — сказав, уявивши той час, коли справді не буде наді мною влади старшин, лейтенантів і навіть оцих підполковників. — Готовий іти на особливе завдання, товариші підполковники! От тільки ніколи не стрибав з парашутом. Навіть не літав. Та і взагалі боюся висоти. Це від мами. У неї мігрень якась. Мабуть, передалася мені в спадок. Бувало, злізеш на грушу — голова обертом.
Присутні захихикали, а підполковник-земляк запитав:
— На чию ти грушу лазив?
— На чужу, товаришу підполковник!
— Тому й голова обертом ішла. Стрибати з літака, скажу я тобі, — вже перейшов на «ти» підполковник, — не так і важко. Найважче буде, коли ти, земляче, стрибнеш, бо ж не на партизанські вогнища доведеться десантуватися…
— Найважче буде там, на землі, точніше — в стані ворога, — додав другий підполковник.
— Хотів би взяти із собою ще двох хлопців. Обох знаю з осені сорокового року, — сказав я, згадавши Охріменка й Овчаренка.
— Хто вони за військовим фахом?
— Один — телефоніст, другий — комендор, наводчик гармати.
— Ми б і тебе не викликали, якби ти не був радистом. Телефоністи нам не потрібні. З артилеристами поки що теж почекаємо. Скільки передаєш на ключі п'ятизначних цифрових груп?
— До контузії передавав вісімнадцять. Тепер, мабуть, п'ятнадцять. Прийняти можу…
— Там доведеться передавати з коліна, з пенька. Відстукаєш дванадцять груп — і то добре. Аби-но всі їх наші прийняли…
— І щоб німці не запеленгували, — додав я.
— Авжеж. Багато радистів загинуло. Та вовка боятися — в ліс не йти, — стишив голос земляк підполковник.
— Піду! — сказав я після тривалої мовчанки.
— Але ж він згодився і до «катюш»? — нагадав начштабу.
— А сьогодні передумав. Ото тільки висота мене мучить…
— Так от, земляче, до «катюш» передумав, а до нас ідуть лише добровільно. Тому в тебе… — поглянув на свій годинник, — є час подумати. Воля твоя. Можеш і до «катюш». Радистів тепер усюди треба І Радіо потрібне на війні всюди. Без радіо, без справжньої розвідки неможливо вести війну грамотно, а відтак її не можна й виграти. Тепер ти розумієш свою місію в тилу військ, противника, якщо даси згоду?
— Не до кінця, але трохи розумію…
— Твоя робота може врятувати від загибелі полки і дивізії, допоможе штабові фронту і Ставці вирішити на фронті великі діла! Ось так. А поки що йди, гуляй собі і думай. Повернешся через шість годин з остаточною відповіддю.
— А солдатам скажи, що ми питали, як вас тут годують… — втрутився у розмову другий підполковник.
— Так вони й повірять! — заперечив я. — Солдати знають, що пайок у запасному полку, не добавлять, коли населення отримує лише триста грамів хліба!
Інший підполковник якось пильно дивився на мою ліву руку і кивнув головою:
— Татуїровка — якір! Особлива прикмета, — і перезирнувся з підполковником-земляком.
— На десятий день війни на фронті хлопці викололи на згадку про Балтійський флот.
— Це вже гірше. З тим якорем, — зауважив земляк-під-полковник. — Без якоря тебе б можна було нарядити у писарчука управи, дати фальшивий паспорт, і ніхто б не знав, що ти з того боку фронту. Знаєш, хто такі матроси в очах німців?
— З сорок першого. «Шварцен тойфель» — «чорні дияволи». Але чого це я повинен там показувати свою ліву руку? У правій же в мене буде не лише фальшивий паспорт, а й пістолет! — сказав я у своє виправдання. — Або граната…
Підполковники і начштабу перезирнулися: моя відповідь ніби їм сподобалася.
— Й ще одне… — стишив голос підполковник-земляк;— За всіх обставин полон у парашутистів, а в радиста особливо, виключається. Це означає, товаришу молодший сержант, що там, де ви будете, нема ані санчастини, ані госпіталю, і тому кожна рана в ногу, у груди, живіт… — він помовчав, дивлячись у моє обличчя, і додав: — Смертельна.
Пригадався мічман Непран, котрий відмовився іти в розвідку, сказавши: «Я ще почекаю!» Непран бачив, «смаленого вовка» у підводному човні, коли той лежав на дні, а екіпаж задихався від нестачі повітря. Але там доля в одного, як і в усіх. Звичайно, Непран знову пішов би на підводний човен, якби запропонували, або ж на катер чи й міноносець. Однак ситуація у парашутистів інша. Тут кожному своє, а декому й смерть від власної кулі.
— Себто, я повинен прикінчити себе, якщо мене тяжко поранять… — вгадав я незакінчену фразу чорнявого підполковника і подумав: «Молодець, що одразу не стелить м'яко, а ріже правду, хоч якою страшною вона не є!»