— І летить невисоко, — сказав Крогов, підводячись. — Вийдемо і поглянемо, куди його чорти несуть.
— Мабуть, на Псков.
— А може, в Естонію?
Кротов з Пеньковським вийшли на луки.
На небі ще яскравіше світив місяць, геть розітерши світло зір. Він плив посеред неба, іскрив сніг. Гуркіт усе дужчав і відлунювався від лісу. «Дуглас» летів справді невисоко і ніби тримав курс на цей луг.
— Слухай, Кротов!.. Па-па-рашути! — вигукнув раптом, заїкаючись, Пеньковський.
— Бачу… — злякано відповів Кротов. — Один, другий. Сховаймося під стіну, в тінь!
Вибіг з клуні і Рябушкін. Його схопив Кротов за руку і потяг під стіну.
— Диви! Диви! Ще й ще парашутисти!.. — злякано белькотів Рябушкін.
— А чому їх скидають не на партизанські сигнали? Загін же десь поблизу. До чого їм ці луки? Ми ж їм не потрібні!.. — говорив стурбовано Кротов.
— Авжеж не ми… — аби заспокоїти себе, сказав Пеньковський. — Але всі карти нам ці парашутисти вже перетасували…
— Тікаймо, поки не пізно!..
— Пізно. Помітять…
— Помітять і приймуть за партизанів!
Літак розвернувся, несамовито гудучи моторами. Ще скинув кілька парашутів.
Потім погуркотів у напрямку Варшавської залізниці і Київського шосе.
Й знову розвернувся, але пролетів ніби осторонь. Тих парашутів вони вже не могли помітити: далеченько.
Кротов напружено думав, ніби розшифровував надто складну задачу. «Удамо із себе партизанів у разі чого…» Поки що це перше рішення у даній ситуації. І Кротов прошепотів, показавши рукою на луки:
— Ми тепер «товариші», якщо хочемо зберегти свої шкури! Ми партизани із загону Дуригіна. Чули? Були на зв'язку з партизанами 3-ї бригади, що по той бік залізниці й шосе. Зрозуміли? Ми ті самі, кого вистежували…
Неподалік десантник звільнявся від парашута. Ось небесний посланець побрів по снігу до іншого парашута, біля якого чорнів лантух.
Десантник нахилився і розігнув спину. Піднявши лижі, став начіплювати їх на ноги.
— А може, вони кудись підуть?
— Нізащо! — прошепотів Кротов. — Цю клуню вони не обминуть.
— Хоч сядь та й плач… Ішли по одних, а тут звалилися на наші голови чорти з неба! Тікаймо…
— Пізно! Вже з десяток парашутів опустилося. А озброєні вони знаєш як?.. — сказав Кротов і облизав пересохлі від хвилювання губи.
Він злякався не на жарт, побачивши десант. Але переляк не позбавив його здорового глузду. Кротов у цю хвилину переміг Мамонька-боягуза. Розум переміг, бо йшлося, жити їм усім у наступну хвилину чи загинути. Бути чи не бути? Треба зробити все, щоб бути!..
— Я вже сказав. Ми партизани із загону товариша Дуригіна, — повторив Кротов, заспокоюючись.
Кротов намагався поставити себе на місце парашутистів. Що подумав би їхній командир? Які то «лісові коти» серед ночі, у лісах, де поблизу базуються партизани? Кротов прикусив губу, думавши: «Це вже треба бути такими завбачливими, як нарком ен-ка-ве-де, щоб розпізнати у нас трьох німецьких розвідників, та ще й з радянським автоматом, та ще й усіх росіян!..» Як добре не знають обстановку парашутисти, вони все одно менше освідомлені, аніж Кротов, Пеньковський і Рябушкін.
4
Немов онімілий, стояв Галка, зачудований красою лісу й засніженої галявини. Прислухався. Але гуркіт літака не дав йому зосередитися. Гуркіт глушив «клацання язиком», що було сигналом, по якому десантники шукатимуть один одного. Наївний сигнал! Його почути можна лише на кільканадцять кроків. А парашутисти приземлялися ще й за третім заходом «дугласа».
Перший крок на ворожій території. «А може, вона й не. ворожа? — подумав хлопець. — Тут десь дислокуються дві партизанські бригади. В них загонів, мабуть, з десяток. Чому це псковська земля мусить бути ворожою? Та тут не панували навіть татаро-монголи!»
Він ще поклацав язиком. Ніхто не озвався. «Невже я затримався і Кудрявого далеко закинули вперед? Та гав ловив і Орел, бо й цього нема. Та й летів же «дуглас» не вище трьохсот метрів. Розсіювання повинно бути б незначне», — розмірковував, щоб якось утішити себе. Саме втішити. Усі сили свого духу він спрямував на те, щоб бути спокійним у ці перші хвилини перебування у тилу фашистських військ.
Галці захотілося пити. Як і тоді, в спекотний липень сорок першого, коли їхні зенітні батареї тримали ділянку оборони на Кінгісеппському напрямку. Гармати стояли у високому житі й стріляли по мотопіхоті і танках, башти яких ледь виднілися з жита. А поблизу ані криниці, ані ручая. Коли ж загорілося жито, стало немов у пеклі.