А тепер січень. Мороз. Потріскує видихнуте повітря. Недавно ще була мрячна погода і сніг покрився корою, проламуючись під ногами, шурхотів. А місяць у чистому небі такий же самовпевнений, гордий, як і по той бік фронту, в Ленінграді. Ще глянув на світило. «Ото Каїн підняв Авеля на вила!» — згадалося.
Зупинився, знову поклацав язиком. Долинув нарешті надто бажаний голос:
— Браток-кролик Галка, здрастуй!
Радист і командир обнялися, неначе зустрілися після довгої розлуки чи воювали на різних фронтах і це зустрілися після прориву блокади.
— Як настрій? — запитав Галка, відчуваючи, як б'ється власне серце, — аж стугонить.
— Щось не подобаються мені оці три кола, що накрутили пілоти. Як нагриміли! Німцям треба бути зовсім сліпими, щоб не помітити десант із п'ятнадцяти парашутів, — мовив стурбовано Кудрявий, поклавши руку радистові на плече. — Це добре, що ти вже є! Пошукаймо Орла й Коропа… Інші, мабуть, стрибали за третім заходом.
Один лантух із завислим на берізці парашутом знайшли тут же. Іншим парашутом бавився вітерець на галявині, надимаючи його, мов мильну кулю. До цього мішка квапилося двоє: вайлуватий, огрядний Короп і проворний навіть у ватяних штанах і фуфайці Орел. Обидва зупинилися. Короп потер руки, ніби ті дуже змерзли, і по-старечому покректав:
— Так. Нас уже четверо… І два мішки.
— П'ятий мчить на лижах! — повідомив радісно Орел, обернувшись. — Він біс-анцихрист! Навіть кожуха десь залишив і форсить у новому німецькому френчі. Це не Петро, а піжон з Ліговського бульвару!
За півхвилини заступник командира групи лейтенант Петро був уже зі своїми.
— А кожух де?
— Біля мішка з парашутом…
— Уже четвертий, — мовив Орел.
— Не до кожуха зараз! Ми приземлилися біля якогось хутора. Я бачив будівлі, вогники в хаті. А ще за хвилину людей, що прямують на ці луки. Штурман виявився розтяпою і спровадив літак не туди. Ніяких двох озерець тут нема. Є клуня на луках, про яку ми й поняття не мали, коли домовлялися про місце десантування, — показав рукою.
Говорив Петро поспіхом, і а його голосі тривога.
Всі подивилися на клуню із засніженим дахом, що бовваніла за дві сотні кроків на луці. Якби не чорні стіни з колод, то клуня здавалася б потонулою в заметах.
— Скільки ж їх іде? — поспитав Короп.
— З десяток.
— А хто ж вони? — обережно запитав Галка.
— Оце і я хотів би знати, — зітхаючи, мовив Петро. — Одне знаю — наш десант помітили…
— Да! Штурман випив, а нам похмелятися! Ще й прилетить і доповість: завдання виконано, десант скинуто в домовлених координатах. Навіть на війні не обминеш брехню! — сердито сплюнув Короп.
Вони все ще стояли в нерішучості. Як бути?.. Чекати, поки прийдуть сюди оті десять, що прямують від хутора? А хто вони — партизани? Німці?
— З клуні виходять троє! — раптом прошепотів Кудрявий.
— От біси! Це ж вони стежили за нами! — вигукнув Орел.
Троє у цивільному одязі. Один високий, з радянським автоматом, інші два з гвинтівками прямували від клуні. Зупинилися. Один, з ППШ на грудях, вигукнув:
— Теж мені невидаль опівночі! Хто ви такі?
— Ти сліпий? — з серцем відповів на повний голос Галка. — Не бачиш, що ми янголи небесні? Хто ж іще з неба опускається на голубих крильцях?..
Кротов чув цей голос і стояв ніби заворожений. До парашутиста, нав'юченого, мов верблюд, двома ранцями по боках і одним мішком за спиною, віддаль була із сто метрів. Обличчя не розгледіти. Але голос на морозі був дзвінким і ніби знайомим. Де Кротов міг чути цей голос?
Та зараз не до розгадок кросворда, і він, намагаючись бути якнайспокійнішим, сказав:
— Партизани ми. Із загону товариша Дуригіна. Але про десант нам нічого не повідомляли…
Сказавши це, Кротов весь затіпався від ляку. Звідки знати йому, що партизанам не повідомляли про цей десант? «Пропало все!» — подумав закам'янівши.
— Звичайно, якби знали, то ви б тут запалили вогнище… — сказав Петро.
Це була рятівна фраза, за яку вхопився Кротов. Це був отой ковток повітря, якого так не вистачало мічману Непрану на підводному човні. «Все! — ледве вигукнув Кротов. — Мабуть, отой нав'ючений ранцями хлопець і є радист із запасного стрілецького полку! Який же вузький клятий світ!»
Трійка стояла в нерішучості, і Кротов, хвилюючись, зняв шапку і покуйовдив чуприну:
— Ми партизани із загону Дуригіна!
Тепер настала пора думати «янголам небесним». Про Дуригіна як представника оперативної трійки в Новосельському районі вони чули від генерала Петра Петровича, який був одночасно і членом Ленінградського штабу партизанського руху. Тож виходило, що пілоти помилково їх десантували у партизанський загін, як кажуть, без пересадки.