Уперше Галка партизанів побачив віч-на-віч два роки тому у величному й врочистому залі театру імені Пушкіна. Того зимового дня артисти ленінградської оперети ставили «Сорочинський ярмарок» на честь партизанів, які провели в обложений і голодний Ленінград валку з хлібом — дарунок селян партизанської зони. Партизани були одягнені у кожухи, фуфайки, бушлати, на шапках червоні стрічки, як і в народних месників часів громадянської війни. Серед обозників — бородані, тридцятилітні й хлопці, котрі не встигли підрости до мобілізації перших днів війни. Рейд валки з партизанським хлібом проліг повз ворожі гарнізони і поліцейські стани, через окопи лінії фронту, а далі по кризі Ладозького озера в Ленінград. Вистава супроводжувалася оплесками, часом непідробно щирим сміхом партизанів. Кілька їх сиділо спиною, поблизу Галки, і той інколи обертався, чуючи перемовки і регіт. Один посланець партизанів, сміючись із щиросердного Черевика, хапався за вухо. Та й більшість глядачів активно реагувала на гру акторів. Мабуть, це були ті хвилини, коли всі забували, що Ленінград — фронтове місто, що в будь-яку хвилину може розпочатися обстріл з Пулковських (висот снарядами великого калібру, та й можуть у цей ясний зимовий день на місто налетіти ворожі бомбардувальники, і не кожного з глядачів жде сьогодні вечеря, а коли і є та вечеря, то лише з п'ятдесятьма грамами хліба.
З ротів глядачів клубочилася пара: у театрі не топилося. Однак артисти були вдягнені, як і їхні герої на Сорочинському ярмарку в спекотливий серпневий день. «Оце дають! — почув Галка котрогось з партизанів. — Їм би сто грамів перед виставою, щоб не закоцюбнути!..»
Тоді, два роки тому, Галка й на мислі не мав, що колись доведеться зустрітися з партизанами на місці їх дій, у тилу німецько-фашистських військ. І ось тепер ця друга зустріч з партизанами…
— От невидаль! Ви нам не вірите, чи що?.. — ще звернувся партизан з автоматом ППШ. — Двоє з ваших, ходім-те до товариша Дуригіна на переговори!
Галці здалося, що слівце «невидаль» сказане якось м'яко і знайомо. Помітив Галка і те, як високий, з автоматом ППШ знову став куйовдити свою зачіску від хвилювання.
— Так ото ваші йдуть сюди? — запитав раптом Короп. — Прийдуть, і потім переговоримо…
— А чому не зараз! — заперечив лейтенант Петро. — Я з ними мотнуся і приведу командира сюди, — звернувся до Кудрявого.
— Добре! — кивнув Кудрявий.
— Не йди! — раптом смикнув Галка за рукав Петра, відчувши якусь непевність і тривогу. — Невеликий пан той командир. Прийде сам.
Та заступник командира групи обсмикнув новенький френч і вперся обома лижними палицями у сніг. Порівнявшись з трьома партизанами й перемовившись, Петро одірвався від них на кілька кроків уперед. За ним підтюпцем бігли троє.
Кротов, Пеньковський і Рябушкін не озиралися, щоб не виказати себе перед парашутистами, котрі залишилися ждати їхнього повернення разом із «командиром Дуригіним».
Кротов відлічував кроки. Йому хотілося справді нездійсненного: щоб якнайшвидше одірватися від трійки парашутистів і ніколи не дійти до партизанів, котрі цепом ідуть на луки. Від парашутистів вони віддалилися кроків на двісті. До партизанів було ще з півкілометра. «Ну й потрапили!» — кусав він до крові губи, позираючи на Пеньковського і Рябушкіиа. «Так! — думав Кротов про своїх поплічників. — Ще пройдемо кільканадцять кроків, до отих, чагарів — і вони обидва втечуть звідси. Страху їм не позичати! А що ж буде тоді зі мною? Їхній лейтенант Петро збагне, що ми не ті, за кого себе удаємо. А… Треба діяти…»
Кротов підняв автомат і, цілячись у спину парашутистові, натиснув на гачок.
Пролунала коротка автоматна черга, і лейтенант Петро впав обличчям у сніг. Пеньковський і Рябушкін побігли що було сили, щоб сховатися за клуню.
«От тобі й партизани! От тобі й друга зустріч з ними на їхній же землі!..» — з жахом подумав Галка. Він уже вихопив пістолет на довгому ремінці й цілився у чорні, ніби безголові, постаті. Постріли лунали один за одним, ляскаючи і тьохкаючи. Ось із його ТТ вискочив останній патрон. Випалив усю обойму, усі дев'ять. Та хіба поцілиш на такій відстані з пістолета?
Стріляли, ставши на коліна, Кудрявий і Короп. Орел побіг уперед. Галка кинувся за ним. В цю мить залунали ще постріли з гвинтівок і автоматів. То з протилежного боку дали знати про себе ті, що йшли від хутора.
З Орлом Галка біг до лейтенанта Петра. Встигнути б, доки підійде цеп. Встигнути б!.. Більше вже ні про що не думали Орел і Галка. Та їх наздогнав розпачливий голос Кудрявого: