— Чому ти не вигукнув, не скрикнув, що живий? Орел і Галка приповзли б до тебе…
— А якби були оті, що йшли від хутора, не партизани?.. — відповів Петро. — Мовчав, щоб ви втекли подалі. Мовчав, щоб Галка згодом став передавати радіограми в Центр. Уже працював? — запитав у Галки.
— Яка тут робота при такій невідомості! Ось поговорю з тобою і стану працювати, — відповів радист.
— Німцям відомо про наш десант, вони зараз промацують ефір, чи не з'явиться рація з новими позивними. Знають і квадрат, куди ми десантувалися.
Кудрявого і хлопців здивувала оця турбота тяжкопораненого за свою групу, за роботу рації. Адже Борис пошепки їм сказав, що надії на одужання у Петра майже нуль: перебитий хребет, посічений спинний мозок. Але поранений вірить, що для нього не все скінчилося, що він підведеться і ще воюватиме. Очі його карі світилися від бажання діяти до останнього.
— Сліди, що на них натраплять, пеленги, не ті, що на снігу. Електромагнітними хвилями треба користуватися обачно. Я думав про це. Час роботи за розписом минув уже. Я на «аварійній» хвилі передам генералові про все, що сталося, і про тебе теж, Петю… — запевнив Галка.
— Прошу, не кажи, що я не можу рухатися. Минеться. Нащо хвилювати Савича і Петра Петровича. Поранений — і все… Важливо, що ми у партизанів, що карателі нас зараз не вгризуть. Партизани нам допоможуть.
— У них усюди зв'язки у Пскові, в навколишніх селах. У них тільки нема рації… — говорив, тяжко дихаючи, Петро.
— Заспокойся! — нахилився над пораненим Орел. — Ми все зробимо. Працюватимемо й за тебе, Петю!
— Поки ви тут, інформуйте мене про все! — попросив Петро. — Мені легше буде.
Донеслися вигуки привітання. Галка з Орлом підбігли до віконця. Біля землянки стояли люди, оточивши коня з саньми, навантаженими лантухами. Віжки тримав старший лейтенант Іван, шия якого була обмотана шарфом. Поряд — лейтенант Сокіл. Обидва у кожухах. Шапки набакир.
— Що за гвалт? — поспитав Петро.
— Наші анцихристи з'явилися. Сокіл з Іваном. Псковські піжони!
— Здорово! Слухай, Галко, додай у своїй першій радіограмі, що Ваня і Юра з нами! І я теж підведуся, — пошепки, але рішуче сказав Петро. — Підведуся, що б там не сталося! Біжіть до них, хлопці! Тут лишаться Борис, санітарка. За мене не турбуйтеся. Починай, Галко, свій перший сеанс.
11
Старший лейтенант Іван і лейтенант Сокіл приземлилися один від одного недалечко і вже зустрілися за кілька хвилин. Обом довелося пововтузитися навколо берези, яку накрив Іванів парашут. Гілки берези, впершись у міцний шовк, пружинили, стропи заплутувалися. Та все ж обійшлося без сокири, яку вже вийняв Іван з речового мішка.
Парашути і речовий мішок заклали хмизом, сосновим гілляччям, якого тут нарубано було немало. То там, то в іншому місці виднілися купи колод і штабелі дров. І всюди — сліди від саней, автомобільних шин, від людських ніг. Здогадатися було неважко: Іван і Сокіл потрапили у масив, де провадилася лісозаготівля.
— Вскочили ми, Юро, по самі вуха!
Іван звернувся до Сокола по імені, щоб якось тепліше стало на душі. Як-не-як — у ворожому тилу вперше. Та й зустрілися поки що вони лише удвох. Решта десанту вистрибнула кілометрів за чотири. Вже ранком тут будуть люди, автомашини, солдати. У німців же працюють під автоматами й кулеметами. Такий уже «новий порядок».
Того веселого настрою, що був у літаку, в Івана не лишилося й крихти. Його і Сокола занесло від решти десанту аж за залізницю, перейти яку буде не так легко, бо ліс обіруч насипу вирубано на двісті метрів і залізниця, як казали ще в Ленінграді, патрулюється німцями, бо партизани і минулого літа, і восени влаштовували тут операції «рейкової війни». «Нищили б уже паротяги, — невдоволено подумав Іван, — мости, вагони! Так ні. Взялися за рейки і такого шелесту накоїли!»
Дружного десантування не вийшло. І все через те, що хтось з обслуги не встиг скинути ще два мішки. Назад же їх літак не повезе. У лантухах боєприпаси, медикаменти, тютюн, мило, сіль. Все це дефіцит на окупованій території. Мішки в останню мить побачив Іван і заходився їх скидати з літака. На це пішов час. А навіть десяток секунд — запорука того, що десант би приземлився дружно. Цьому б сприяла й тиша — вітру не було, і «дуглас» летів низько. Однак Сокола та Івана однесло аж по той бік залізниці. А це означало — вони опинилися у вузькій смузі між залізницею Псков — Луга і шосейною магістраллю цього ж напрямку, яка пролягла майже паралельно.
Сокіл добре бачив, ще коли приземлявся, і залізницю, і вирубку уздовж колії, бачив холодний блиск при світлі місяця очищеного і добре вичовганого автомашинами покриття шосейної дороги.