Сокіл усе дивився в той бік, де за деревами ніби був великий простір. Можливо, там село, хутір.
— Ходімо, Ваню, туди! — сказав Сокіл.
— А може, візьмемо із знайденого мішка боєприпаси, поки не чути заготівельників?
— Ні. Це не по-розвідницькому. Ми повинні знати, де знаходимося, — не погодився Сокіл.
— Переконав. Бути по-твоєму, Юро.
За кілька сотень метрів ліс уривався і попереду розіслалася рівнина. У далині чорніли хати і хліви.
— Більше разу не вмирати! — вирішив Сокіл. — Зайдемо у крайній дім.
— Кого з себе удавати? — запитав Іван. — Поліцаїв, німців?
— На місці буде видніше.
— Що й казати, Юро, одвага мед п'є.
Вони пішли від лісу протоптаною стежкою до крайнього обійстя. На снігу понад стежкою сліди від хворосту, який тягли мешканці хати… Біля хліва зупинилися. Прислухалися. На подвір'ї і в хаті ніяких ознак життя.
Сокіл став біля вікна, Іван за рогом хати. Сокіл зазирнув у шибку — нічого не видно. У хаті тепло — шибки не замерзли. Недарма ж соснового гілляччя на подвір'ї велика купа. Топити хазяїнові було чим.
Сокіл постукав у шибку, несміливо, немов хлопець до дівчини. Так стукав він, Юрко, в останнє літо перед призовом в армію до своєї Насті. Потім Настя казала, що мати лише удавала, що спить, бо була не проти, щоб Юрко став її зятем. На обличчя він не красень, обличчя те в дитинстві було у ластовинні, а в юності стало муруватим: ластовиння розпливлося, немов зелена вода у ставку в час дощів. Чубик русявий, прилизаний набік. На такого не всяка дівчина й позаздриться, бо ж інші якості, варті шани, сховані десь у глибині душі. Про них могли засвідчувати лише сірі, великі й розумні очі, про що теж такій, як Настя, одразу не взнати. Доньці підказала мати.
Юркові здалося зараз, що стукав він, сигналячи, до своєї коханої дівчини, забувшись про все. Спохопився, коли перед самісіньким склом виринуло бородате обличчя, схоже на «дядька-чорномора» з дитячої казки, а може, ще й на портрет Івана Сусаніна з афіші Великого театру — коли був у Москві, слухав цю оперу. Спершу він відсахнувся. Та розгубленість тривала мить. Сокіл неголосно, але владно промовив:
— Червона Армія прийшла! Десант! — і націлив автомат у шибку.
Бородата голова перехрестилася. За плечима бороданя з'явилася, немов русалка, у білому, з довгим розпатланим волоссям жінка.
Сокіл миттю до ґанку. Там стояв Іван. У сінях цокотіли гаком чи клямкою невпевнено, нервово.
— Я сказав, що ми десант, — прошепотів Сокіл.
— Ну і даєш! Сказав би вже, що ти — сам Олександр Невський! Воскрес цієї ночі, — відповів Іван.
Двері відчинилися. Сокіл з Іваном, пригинаючись, вскочили до кімнати, нишпорячи очима й вічками стволів автоматів по ліжку, стінах, лаві.
— Нема у нас нікого, — порушила мовчанку впевненим голосом молода жінка. Вона вже встигла одягти сукню і тепер накинула на плечі жакет.
— Свят-свят… Хто там, Насте? — пролунав кволий голос з печі.
— Якісь, мамо, посипальники-щедрувальники! — не без гумору сказала Анастасія, що підкреслювало її сміливість. — Сьогодні ж Новий рік по-старому…
«Анастасія!» — подумав Сокіл. І, стоячи під вікном, пригадав свою Настю. А вголос:
— Ми щедрувальники. Можеш, діду, пригоститися тютюнцем з Великої землі. Абхазький. Точно такий, як і турецький! Пахучий. Такого вік тобі не доводилося палити, е те, що твій самосад, яким навіть стіни пахнуть. Як тебе величати?..
— Герасим, — сказав хазяїн. — А стіни прокурив, щоб міцніші були. Хочеться дожити до світлого часу…
Він дивився на Сокола й Івана, вдягнених у кожухи, взутих у валянки, з автоматами, що їх цінують і німці і поліцаї за патронники, схожі на сковорідки. «Мабуть же, десант! Якого біса німцям іти у таку пору?» — подумав Герасим, натягуючи верхні штани й одягаючи косоворотку.
— Поблизу німецький гарнізон є? — запитав Сокіл.
— В селі Цапелька є. Шосе ж поруч. Та й желєзка з верству з гаком, — відповів хазяїн.
— Ти щось хитриш, діду! До залізниці від Цапельки, що на шосе, з десять кілометрів! — уточнив Сокіл, який уже зорієнтувався, де вони знаходяться.
— Вірно. Дев'ять кілометрів, — сказала Анастасія.
— То, виходить, у вас кілометр з гаком — усі вісім? — засміявся Іван. — Псковський гак.
— Зайшли, то сідайте, — трохи знітився хазяїн, — якщо ви справді ті, що з неба…
— А якщо ні? — вирішив Іван промацати старого.