Іван поклав на плечі Анастасії руки і поцілував її у гарячу щоку, прошепотівши:
— У щічку від імені всієї нашої армії як завдаток, що чоловік ваш повернеться неодмінно і саме з військами Ленінградського фронту.
— Ну й баламут ви, Ваню! Навіть сердитися на вас не можна! — сказала Анастасія.
— А нащо сердитися?.. Ми всі родичі у такій війні.
— Істинно! — погодився і старий Герасим.
Іван і Сокіл пішли. Вже кінчалася ніч, а їм ще переходити залізницю. Це буде нелегко. Та все ж Сокіл заспокоював і себе й Івана: «Це ж не позиція «Мажіно» чи «Зігфріда»!»
Та ось і вирубка понад колією. Місяць уже зайшов. Стало темніше. Це було їм на користь. Треба квапитися, бо за годину-другу вже світатиме. Десь удалині перегукувалися патрулі. З іншого боку лунав гуркіт двигуна моторної дрезини.
— Там станція Стурги Красні, — сказав Сокіл. — Надто пізня пора. Ризикнем, поки не розвиднилося й німці не пустили свої ешелони?
— Треба, Юро!.. Хлопці шукають нас.
12
Після довгих блукань Сокіл з Іваном зустріли одну з пошукових груп, послану в напрямку польоту «Дугласа» секретарем підпільного райкому.
Поки партизани й парашутисти йшли назустріч одні одним, на хутір удерлося зо дві сотні німецьких солдатів і під вибухи партизанських мін запалили хутір. На хуторі горіло все, що могло горіти. Незабаром з хати лишилися тільки піч та димар, що нагадував тепер чорний привид посеред білої пустелі. Карателі рискали по лісових дорогах, шукаючи сліди від валки саней, що покинула хутір, обшастали всі луки. Але там за ніч було стільки натоптано партизанами, які шукали вантажі, скинуті з літака, і самих парашутистів, що ніякому слідопитові не розгадати, де ж саме сліди парашутистів?! Та ще розгадували «лісові коти» і німецькі солдати після того, як добряче пообідали. Усім дали шнапсу, бо ж ішли у ліс, на холод, у глибокі сніги.
Поки каральна експедиція розгорталася, Сокіл та Іван зустрілися з партизанами. І паролем їм стали слова: «Товариші! Ваш Петро з нами!» А потім обмін запитаннями й відповідями на віддалі. Ще за хвилину: «Закуримо, щоб дома не журилися!» На таку просьбу спроможні тільки люди з відкритими очима, чистою душею і щирим серцем.
До таких слів німцям не дотумкати, хоч як би вони не обмізковували брехню, щоб ошукати парашутистів. Є ж на світі слова, фрази, які з головою видають тебе, навіть коли ти у ворожій уніформі, що ти свій, радянський.
— Закуримо, щоб дома не журилися! — знову повторив партизан, дістаючи з кисета нарубаного самосаду.
— Тоді свої! — сказав старший лейтенант Іван.
— Можемо пригостити і «Бєломором» з вашого мішка, що гойдався на парашуті.
— І справді свої! — упевнився й лейтенант Сокіл.
Дізнавшись, що заступник командира групи тяжко поранений у сутичці з власовцям, Іван розпачливо мовив:
— Так ось чому в мене боліло серце! Ось чому якийсь сумнів, мов черва, точив мою душу!
— Петя не уберігся. Як же це? Як же це? — говорив Сокіл.
За кілька годин Сокіл та Іван прибули в партизанський табір. Тепер до раніше зашифрованого уже тексту Галка змушений додати радісну фразу: «Тільки що зустрілися з Соколом та Іваном. Розпочинаємо роботу…» Ще радист повідомляв як підтвердження, що по шосе з Пскова на Лугу, між Подбор'є і Цапелькою, у першу половину дня пройшло 50, з солдатами у критих кузовах, автомашин.
Галка сидів на поваленій ялині, біля землянки, у якій ночуватимуть парашутисти, і дошифровував радіограму. Іван, Сокіл та Короп палили цигарки. Тут же стояли Кудрявий і Орел. Слухали Сокола та Івана про їхні пригоди.
— Добре, що ви, браття-кролики, вийшли до людей, — сказав Кудрявий.
— А чи можна вірити отим свекру й невістці? — засумнівався Короп.
— Побачимо. І вже скоро. У партизанів запитаємо про них. Але квартирантами у товариша Акатова ми довго не будемо, підемо на самостійну роботу. Так ми нічого не втнемо для свого командування. Конспірація — діло добре, але ще більше потрібен вихід на люди. Кожен з вас повинен сам розбиратися в людях і не забувати, що нас прислали сюди не ховатися від німців, а працювати. Ховатися тут не важко. Залазь у гущавину лісу, відшукай барліг, кидай туди мішок сухарів, консервів і лежи.
— Це все ти говориш, командире, ніби до мене? — розсердився Короп. — Я ж тільки за те, щоб сім раз відміряти і раз відрізати!
— Ні, Стасю! — звернувся по імені до Коропа командир. — Я просто розмірковую вголос. Сказане стосується й мене теж. Як і в тебе, так і в мене живуть дві особи: одна за обережність, інша за справжню роботу, за риск. От я і переконував себе і вас, віддаючи першу похвалу Соколу та Івану.