— Уже йдете? — надломленим голосом запитав Петро.
— Так, Петю! — відповів Кудрявий. — Годі жити на партизанських харчах. Треба йти на свій хліб.
— Шкода, що я з вами не можу…
— Нам завжди тебе не вистачатиме.
— Ми і за тебе попрацюємо! — запевнив пораненого Іван.
— Чому мовчиш? — поглянув на радиста Петро зволоженими очима.
Галка і так розумів, що всім говорити з Петром тяжко. Що вони можуть сказати? Як і він їм. Підуть своїми маршрутами, а там усе залежить і від них, і від місцевих людей, г від німців. Що їх чекає на залізниці, біля шосе завтра, через три дні? Як складеться ситуація там, куди йдуть Іван, Сокіл і Короп?
— Якщо за місяць-півтора прийдуть сюди наші, ми неодмінно поїдемо в Ленінград і зайдемо до тебе в госпіталь.
— Хлопці! Милі ви мої!..
Петро взяв Галчину руку. Той відчув кволий потиск і подумав: «Хоча б скоріше Петра перевезти у справжній госпіталь!»
— Генерал і майор Савич обіцяли тебе зустріти в Пітері, — сказав Галка.
— Чорт візьми того проклятого власовця! Я б і серед сотні впізнав його! Й словечко врізалося в пам'ять, немов забитий цвях. «Теж мені невидаль — парашутисти!» Лиш тепер зрозумів, що в словах тих був страх і непевність. Йшов би поруч, вибив би з його рук ППШ. Ті два з гвинтарями…
— Теж мені невидаль… — підсвідомо повторив Галка. — Невидаль…
«Здається, у запасному полку улюбленою примовкою у старшого сержанта Мамонька була: «Теж мені — невидаль!..» Хоча — де Крим, де Рим, а де попова груша!..» — засумнівався Галка і запитав у Петра:
— Скажи, який обличчям той власовець?
— Ніс ніби кирпатий, чуприна густа і розчісував він волосся п'ятірнею. Більше при світлі місяця я його не розгледів. Та й нащо він тоді мені був потрібен? Аби ж то я знав, що він падлюка! — понурим голосом відповів Петро і безнадійно тяжко зітхнув.
— Він! — поквапливо мовив Галка. — Мій знайомий — старший сержант Мамонько — теж мав звичку засовувати пальці у свою гриву. Проте хіба може таке статися?.. Як він опинився серед власовців?..
— Відтоді минуло вже півроку, — розсудливо мовив Короп. — Може, й потрапив чи навмисне здався в полон. Нехай і не по своїй волі, але там їм німці дають так прикурити, що куди хоч заженуть — в РОА або й далі. А може, отой Мамонько і є чистої крові власовець? Був бій — утік до німців. Розказати мав що — у штабі служив! — Раптом насторожився: — Слухай, Галко! Він же знав, що тебе взяли із запасного в парашутисти? Може, й упізнав тебе на луках?..
Галка розвів руками, дивлячись на хлопців, а потім на Петра.
— Вийшло в нас погано! — з жалем промовив Петро. — Десант розконспірований повністю! Будьмо тепер обачними, хлопці!
Петро не міг стримати сліз. Вони капотіли з очей, повзли по зблідлих щоках аж до пересохлих губів.
— Не треба, Петю! Все обійдеться!.. — заспокоював Галка. — Ми ще зустрінемося…
— Самі сльози ллються… — винуватим голосом відповів Петро.
За годину парашутисти і партизани, нав'ючені мішками, покинули табір. Попереду на сотню кроків троє дозорних. За ними парашутисти і підривники.
Хлопці розповідали історії — більше про дівчат.
— У мене під Торошино залишилася Настя, — щиро признавався лейтенант Сокіл. — Таки дістануся туди. Може, зустрінемося, якщо її не вбили німці…
— Або не вивезли в Німеччину, — додав котрийсь.
— Настя з таких, що тікають.
— Не такий я вже донжуан, як дехто думає про мене… З Катею я обходився чемно, бо кохаю її. А в тому, що поцілував Анастасію у щічку задля діла, не бачу крамоли, — жартома відбивався Іван.
Під час перекуру Альоша розповідав Галці про новини в мінно-підривній техніці.
— Тепер вже і радіо причетне до вибухів мін, та ще й на далекі відстані. Наставник партизанської школи мінерів Ілля Григорович повідав нам, курсантам, — пригадував Альоша дні навчання у Москві, — як у будинку коменданта Харкова — генерала фон Брауна, він же був і командиром дивізії, — вибухнула радіоміна. Диво мінно-підривної техніки. В листопаді 1941 року, через місяць після окупації Харкова фашистами. Що скажеш, радисте-музиканте? Може, не віриш?
— Хто знає межі й можливості радіо? — відповів запитанням Галка. — Коли це справді так сталося — це здорово! Харків завжди був центром технічної думки…
— Не поспішай співати во здравіє! — застеріг Альоша. — Ілля Григорович і радіоінженери посивіли у тридцять п'ять років через оту радіоміну. Скільки виявилося охочих спеців від науки і високих чиновників, аби скомпрометувати винахід і його авторів як самозванців і марнотратів державних коштів. Так, ніби вмонтувати радіоприймач у міну все одно, що пиріг начинити брусницею або грибами. Але й на пиріг треба гроші. Деякі наші воєначальники розуміли, що в агресора на перших порах війни усе одно буде ініціатива, його відмобілізовані дивізії таки оволодіють певною частиною нашої західної території — смуги битв між армією агресора і Червоною Армією, головні сили якої розгортатимуться, ось у цих смугах загримлять вибухи на шосе, залізницях, вокзалах, де скупчаться поїзди і війська. То міни сповільненої дії і диво підривної техніки — радіоміни, керовані десь за сотні кілометрів радистами, такими, як ти, з потужних станцій. Отак натисне радист на телеграфний ключ — і за мить розлітаються у тріски заздалегідь замінований особняк, станційна будова, ангари й літаки на аеродромах…