«Може, Отак він дивився в останні секунди життя у вічі німцям, націливши в себе дуло нагана, — подумав Іван Сергійович. — Що ще бачили ті очі в ту передсмертну мить? Що виринуло у пам'яті радиста Васі? Рідне село над Волгою, дівчина, якій писав листи, мати, яку заспокоював, що все буде гаразд, хоча й мовчатиме він часом довго, бо доведеться з'їздити на інший фронт. Що тепер відповісти матері, дівчині?»
Клекоче берег Неви. Вигуки збуджені, ніби люди були під хмелем. Вигуки до хрипоти, бо ж усі ці 900 днів ленінградці жили мовчки. Зціпивши зуби, працювали на заводах, боронили від запалювальних бомб свої будинки й всесвітньовідомі палаци, закладали мішками з піском пам'ятники на площах і скульптури у Літньому саду. Мовчки й жадібно слухали пісні по радіо, немов якесь благо, якийсь дар від того мирного і неповторного життя. Мовчки марили колись недоїденою смаженою картоплею, пшоняною кашею і відчували неповторний смак свіжого, без опилків і всяких ерзаців-сурогатів хліба. Мовчки голодували. Без промов і музики ховали близьких, загорнених у білі простирадла, як хоронять моряків, кидаючи тіло у хвилі. Так ховали й приїжджих, котрі теж стали ленінградцями і вмирали з ними… Нині блокаді — кінець. Нині мовчанню настав край. Багато людей підняли догори руки й погрожували на захід німецьким арміям, що відступали вже до Луги. Погрози і сльози. Плакали в натовпі дівчата за милими, котрі загинули на фронті. Плакали й за тими, яким ще судилося загинути.
Івана Сергійовича й Андрія Савича людський потік виніс До берегового граніту Неви. Десятки гармат дали залп. Увись вогняним колоссям звелися ракети над Василівським островом, над Петроградською і Виборзькою сторонами. Небо пронизали з кораблів вогняні мечі прожекторів.
І раптом вируючий людський вулкан змовк. Стало тихо, що було чути биття свого серця. Мряка над Невою відступила. Видно, мов у літню білу ніч. Із жерл сотень зенітних гармат вихопився вогонь, і грім пострілів покотився понад Невою.
В цю осяяну святково-врочистими вогнями мить майор Савич побачив удалині на тім березі, перед громаддям корпусів Балтійського суднобудівного заводу, горду й високу щоглу лінкора «Октябрьская революция». Савич знав, що з тим бойовим кораблем міцно пов'язана доля радиста групи Кудрявого — Галки. «Гм, дивні паралелі. Якийсь там радист і лінійний корабель. Прорив блокади і тридцять радіограм того ж Галки з ворожого тилу».
— Слава Ленінградові! — раптом прорвало тишу.
— У-р-ра-а!..
Щоразу, коли над стволами гармат здіймалося вихором полум'я, було видно силуети кораблів, що стояли під берегом, і найвищі серед них — щогли лінкора «Октябрьская революция» і крейсер «Киров», якому сорок першого судилося уціліти в неймовірно тяжкому поході з Талліна у Ленінград, вистоявши проти торпедних катерів, нападів фашистських «юнкерсів», що безкарно шугали над Балтикою. Серце Андрія Савича стискається від гордості за мужність матросів Балтфлоту.
— Як там зараз хлопці Кудрявого? — мовив сам до себе майор Савич.
— Може, і вони думають про нас, чують по радіо цей салют!
Серед радіограм, присланих Галкою, добра половина сповіщала про рух фашистських військ по Київському шосе й Варшавській залізниці. «Таки діють у німців дороги! З перебоями, звичайно, але діють. Фашисти вдосконалили систему охорони залізниці й шосе, кинули на охорону чималу кількість солдатів і технічних засобів, аби забезпечити фронт боєприпасами, продовольством, живою силою й технікою».
Як би партизанський рух не був розвинений у війні між фашистською Німеччиною і Радянським Союзом, навіть у таких областях, як Ленінградська, Смоленська й Калінінська, в Білорусії й поліській частині України, — вирішальне слово за регулярною армією. Двотижневі бої під Ленінградом засвідчили, як уперто німецькі дивізії чіплялися за кожен рубіж оборони, на якому високому рівні у них постачання фронтовим частинам боєприпасами, озброєнням, продовольством. На фронті німці мали з чого стріляти і чим стріляти, навіть коли відступали…
Саме тому й велика роль фронтової розвідки, яка збирає інформацію про рух військ і техніки противника.
Про це подумав офіцер розвідки Андрій Савич під грім артилерійського салюту на честь прориву блокади. В тім салюті не лише перемога, а й невдачі, прорахунки, свої болі.
Люди супроводжували кожен постріл вигуками «ура».
— Знайте, — узяв за лікоть майора полковник, — чомусь не покидає мене думка про Василя. Бачив, як він прощався а Галкою. А коли той сів у машину, Василь просто ридав, як осиротілий хлопчик, не соромлячись моєї присутності. В тому риданні — мовби передчуття власної біди чи й смерті. Уже тоді у Василя було передчуття, що він загине. Я пізно помітив, що Василь не вірив в Оскара як у кмітливого, з мужнім характером резидента. Обидва вони були гарними товаришами, але ще не друзями. Василь вірив у Галку, як у самого себе. Разом би їм…