Я слухав наказ Верховного Головнокомандуючого, і мені уявлялося, як односельчанці, два убрати і мама вибігли на рідну вулицю, щоб зустріти радянські танки. А машини мчали від Бєлгорода, щоб пройти далі до Богодухова, до Золочева і Харкова.
— Радій, земляче! — сказав підполковник. — Почалося визволення нашої України!
— Моє село вже визволене! — відповів я.
— Вітаємо! — промовили в один голос підполковники.
— То я з вами!..
— Таки вирішив?
— Вирішив!
— За годину й поїдемо, — сказав офіцер-земляк.
Москва передавала марші Біля землянки-барака, у якій мешкала наша рота, з'юрмилися під стовпом з репродуктором солдати. На обличчях в усіх радість. Тільки й чути: «Почалося! Оце вже почалося! То взимку, а тепер і влітку!..»
Я взяв ранець (у мішку був тільник, морський ремінь з блискучою пряжкою, запасні онучі, кільканадцять аркушів чистого паперу, ніж), узяв протигаз, з яким не розлучалися солдати навіть у запасному, і зупинився на порозі біля днювального.
— Відчалюєш? — запитав днювальний.
Я дивився на брусовану низьку стелю землянки, нари з такого ж ломаччя, які були заслані гілками хвої, щоб м'якше спалося, бо матраців у нас не було, промовляючи:
— Прощай, землянко!
До автомашини мене проводжали Охріменко, Овчаренко, Мічман Непран, старший сержант Мамонько й ще гурт бійців. Був тут і солдат, котрий приніс учора дві розрізані картоплини, щоб юшка була «царською». Прийшов до авто і ротний.
— Ти що ж, товаришу молодший сержант, не зайшов до мене?
— Машина жде!
— А я думав, сердишся? — промовив ротний тихим голосом.
— Чому мені гніватися? Ми свої люди…
— Та й по «Статуту» не положено обніматися молодшому сержантові з ротним… — втрутився Мамонько.
— Вірно. Буде панібратство. — поквапливо і, мабуть, не обдумано сказав лейтенант, підтримавши Мамонька.
Однак у лейтенантових очах іскрилося щось щире, дружне, і я подумав, що не такий він уже й поганий, як про нього кажуть.
«Прощай, сонце п'ятого серпня сорок третього!» — подумки звернувся я до світила.
Міцно обнявся з Охріменком, Овчаренком і Непраном.
Ніхто з них не промовив і слова. А що казати: «Бережи себе»? Смішно це на війні. Слів справді не знайшлося, і ми вдарили один одного в плече, мовляв, тримайся, що б там не було — переможемо!
Я заліз у кузов півторатонки. Тут був і один з підполковників — місця в кабіні не вистачило, кілька знавців німецької мови. Знавці вже усілися на скатані шинелі, опустивши голови й думаючи про щось своє. Я став біля кабіни і зняв пілотку, щоб не здув її вітер.
Унизу стояли Охріменко, Овчаренко, Непран і Мамонько. Призахідне сонце якраз світило їм у задумливі й зосереджені обличчя. На очах в Охріменка блищали сльози. Сашко не посоромився їх витерти. «А про що зараз думає старший сержант Мамонько?» — чомусь спало на думку, коли зустрівся поглядом з його зеленкуватими, примруженими очима.
Про що думали Мамонько і хлопці? Авжеж не про смерть у частині, куди підуть продовжувати службу і війну після запасного стрілецького полку. Нащо ж жити тоді, ждучи смерть у свої двадцять літ? Думали ми в ці надвечірні хвилини про життя, про зустрічі з однокласниками, про клятви вірності дівчатам, про вірність дружбі. Наш десятий домовився зустрітися через п'ять років, тобто у червні сорок п'ятого, бо на той час ті, котрі пішли вчитися, закінчать інститути, а хлопці, які мали служити в армії, теж повернуться додому. «Мрії. Мрії. Де ти, червень сорок п'ятого? Хто прийде на зустріч з нашого десятого класу?..»
Півторатонка рушила. З кузова ми помахали тим, котрі ще залишилися у запасному полку. Хтось поклав руку на моє плече. Це чорнявий підполковник-земляк.
На небі вже сяяли зорі і висів місяць, коли в'їхали в місто. Де-не-де на небосхилі спалахували метеорити: серпень — їхній місяць. В небі лякливо туди-сюди шугали прожектори. Десь далеко стугоніли гарматні залпи. Принишклі вулиці в сутінках. Світло пробивалося лише крізь щілини темного паперу, яким позатулювано вікна, веселими плямами всміхалося у трамваях, що подзеленькували на зупинках. На Петроградській стороні нас покинули знавці німецької мови і один з підполковників. Потім машина ще довго петляла вулицями, перетнула кілька мостів і місточок, зупинилася під високим парканом на одному з Кіровських островів. Брама відчинилася, авто в'їхало на охайне подвір'я. З гущавини дерев виринула двоповерхова вілла.