— Що, браття-кролики! Вундерліх бадьорий. Зндчить, вірить він «левові оборони» Моделю, що той зупинить наших під Псковом, — сказав Кудрявий. — Полюбляють німчики символи звірів. Бункери Гітлера у них — «Вовче лігво», лінія оборони — «Пантера», танки — «тигр», а генерал-фельдмаршал — «лев»…
— А покидьок Кротов — кіт шкідливий! — сказав Іван. — Що не кажіть, а лінія оборони ця сильна ще й тим, що тут проходив державний кордон до возз'єднання Естонії і Латвії з нами. Дотів і дзотів понатикувано ще до сорокового року. Німцям тепер лише повернути амбразури на сто вісімдесят градусів. Ще мине днів два — і наш Сокіл матиме майже достовірну схему їхньої оборони у смузі двадцяти кілометрів чи й більше. Це щось та значить. Скоріше б лише передати цей план нашим…
— Може, нашим і не варто йти на Псков оцим шосе? — продовжував Іван.
— Може. Та наше діло якнайшвидше намалювати ту пащу й передні лапи «Пантери», — сказав Кудрявий.
Галка переступав з ноги на ногу і бив руками по стегнах, як півень крильми.
— Змерз?
— Трохи. Ви ж у кожухах, а я у фуфайці…
— То давай махнемо не глядя кожух на фуфайку, і ти нагрієшся? — запропонував Іван.
— У тебе великий розмір. Я і стріляти не зможу з твоїх рукавів, — відмовився Галка. — Буду як опудало…
— А ти кажеш правду: у фуфайці легше стріляти прицільно. Руки вільніші, — сказав на втіху радистові Іван і посміхнувся: — Хоча від цього тобі не тепліше…
— Клята хуртовина! — промовив Галка таким тоном, що стало холодно і Кудрявому, й Івану. — А знаєш, Ваню?..
— Що?
— Тобі тепло, бо «думами і помислами» з тобою Псковитянка! Га?..
— А не завітати нам, браття-кродики, до, Герасима і Анастаса в гості? — раптом запропонував Кудрявий. — Погріємося. Чайку вип'ємо гаряченького…
— Твої слова та богові у вуха, — підтримав командира Галка. — Я вже четвертий день не їв і не пив гарячого. Мотаємося, мов голодні вовки.
— Бігаємо, як солоні зайці, — уточнив, усміхнувшись, Іван. — У німців заєць не в пошані, в пошані — тільки хижі звірі: вовк, тигр, пантера, якими вони називають свої лігва-бункери, танки і лінії оборони. Ще фашисти схиляються перед міццю дуба. Орден «дубового листка». А кінчать вони тим, що ми заб'ємо їм осиковий кілок на їхню прокляту могилу! — стиснув кулаки старший лейтенант. — То ходімо до Псковитянки, поки наш янгол ефіру не закоцюб зовсім. Відмовився від кожуха у нашім тилу, піжон з Іжевського проспекту!
— Я і так мов ведмідь у ватяних штанях, та ще з двома ранцями від рації і солдатським речмішком, — виправдовувався Галка і накинув на голову башлик маскувального костюма.
Коли йшли полем, вітер, здавалося, намагався їх збити з ніг. Мороз, може, і не великий, та з вітрюганом, обпікав обличчя. Ще здалеку побачили у вікнах Герасимової хати вогник, який ледь блимав у сніговій каламуті.
— Що це їм не спиться? — здивувався Іван.
— Не останні ж вісті з Москви слухають… — з іронією мовив Галка.
Вони наблизилися ще на дві сотні кроків і раптом почули гуркіт мотора, що спершу зачахкав, а потім загудів. Спалахнули фари, розплескавши рукава променів об рябувату стіну: сніг сипався суцільною зливою, немов водоспад. Ще ближче, і вони побачили контури двох автомашин.
— Та у Герасима і Анастасії не хата, а «корчма на литовській границі!» — у розпачі вигукнув Кудрявий. — Ось і попили чайку! Погрілися…
— Я вже півтора місяця не був у теплій хаті, — з досадою промовив Галка. — Що це вони — ночувати тут зібралися?..
— А нащо їм їхати у таку заметіль? Ото вийшли прогріти мотори! — сказав Іван. — Почастуємо їх «лимончиком»? До чаю! — натякнув він на гранати. — Раз-два — і фейєрверк у дамках…
— А що буде з Псковитянкою, її хлопчиком, Герасимом і їхньою хатою?.. — заперечив Кудрявий. — Хата поки ще ціла тому, що стоїть при дорозі і біля неї зупиняються німці.
— Тоді йдемо до лісу, там пожуємо сухариків на сон грядущий!
Іван усе ще дивився на обриси хати, автомашин, що стояли біля неї, і на вогник у вікні. Та вогник блимав не для них. Про це засвідчувала і ряднинка, що висіла на мотузці, протягнутій від хати до хліва. Ряднина лопотіла на вітрові, немов знамено. То знак Герасима й Анастаса, що у них непрохані гості.
У лісі вони зупинилися біля штабеля дров і заходилися ногами розгрібати сніг. За штабелем — затишок і не так ліпить сніг. Кудрявий приніс оберемок поліняк і поклав на землю.
— Сідайте. Галка посередині. Їсти хочеш? — подав сухар. — Попрацюй щелепами. Нагрієшся…