— Заспокойся, Петю.
— Ти розбуркав усю палату… — втішали як могли пораненого й хворого Галка і Кудрявий.
Та марно. Свідомість, глузд уже покинули Петра. Життя його дотлівало. Мабуть, оцей спалах останній. Десь вихопився з глибини душі вітерець, дмухнув на жаринки, і вони, взялися вогоньком.
— Мамо! Дай мені яблуко! Червоне! — зненацька прошепотів Петро, напружуючи зусилля.
Свого, Петрового, голосу у нього вже не було. Він простяг уперед руку, розтулив пальці, щоб узяти, навіть схопити яблуко. Та рука зненацька впала на простирадло, судорожно здригнулася, а пальці затіпалися, мов по них пробіг електричний струм, а потім зігнутими заклякли, ніби Петя схопив жадане яблуко. А на устах усмішка — перемога! А обличчя зжовкле, як кленовий лист, що ліг на землю, розпрощавшись з гілочкою, з життям, щоб продовжити існування клену і новому поколінню листя.
— Лікаря сюди! — гукнув Кудрявий.
Він ще не помітив, що Петро вже не дихав. А Галка по-своєму «розшифрував» оцю трагічну мить:
— Відстукав наш Петя «ес-ка» — сигнал «кінець сеансу» і в сигналі тому — згадка про рідну матір і яблуко.
Прийшли лікар і сестра, втупили погляди на мертвого.
— Таки ви встигли. Він так ждав вас, так ждав! — сказав лікар, стуляючи Петрові повіки.
Кудрявий і Галка дивилися один на одного нерозуміючими очима. Обох їх потрясли останні секунди життя Петра, коли той навіть у безпам'ятстві хотів зупинити того, хто стріляв у нього, і звертався до своїх, щоб пішли подалі з того лугу й виконали завдання командування. Ось чим жила ця людина до смертельного часу свого. І ще отим яблуком. Можливо, то був найдавніший епізод, який могла зафіксувати Петрова пам'ять. Хлопчика манила мати яблуком, і він топав до неї ніжками і таки схопив червонобоке яблуко як найвищу мрію свою. Можливо, то була перша у його житті перемога. А переможці завжди горді й усміхаються. Особливо у дитинстві, коли ще не розуміють біди, горя людського, коли світ поки що бачать прекрасним, мов яблуко, на червонястому боці якого віддзеркалюють промені сонця.
Частина друга
РИЗЬКЕ ШОСЕ
ЩОДЕННИК ГАЛКИ
1 квітня 1944 р
Над естонським берегом Чудського озера літак намагався обминути прожектори, що обмацували небо. Здалося, це не промені, а розпечені вогнем мечі, здатні геть вигорнути з неба літак.
Поблизу спалахували у місячному мареві сизі клубочки: то вибухали снаряди. «Дуглас» тремтів, немов наляканий, набирав висоту, а потім падав, розкидаючи нас по салону.
— І це з твоєї рідної землі отак плюють фріци! — гукнув, пересилюючи гуркіт моторів, Кудрявий, звернувшись до Орла.
— От біси-анцихристи! Ще зіб'ють на відзнаку першого квітня! — відповів Орел.
— За кілька хвилин настане вже друге квітня, — заспокоював Короп.
Старший лейтенант Леонід мовчав. У літаку він уперше і тому пильно придивлявся у напівпітьмі до облич товаришів, заглядав через ілюмінатор униз.
Я тримався за край відкидної лави, на якій сидів, щоб не впасти, бо літак віражував.
Коли зону вогню минули, мені подумалося, що на цій землі, можлива, працює зараз група майора Савича.
Повітряний корабель, як величають пілоти транспортний літак, повернув на південний захід, до Латвії, обминаючи Псков, пащу «Пантери» з її вогневою міццю. Можливо, наші відомості були враховані командуючим фронтом і війська не стали штурмувати пащі, а зупинилися, щоб згодом обійти її, протаранивши менш укріплені райони десь між Псковом і Островом, а може, розгорнути наступ з Нарвського плацдарму й ударити на південь, на Тарту, а далі на Ризьке шосе, куди й летить десант.
Та все це буде колись, потім. А зараз хлопці домовляються, щоб кожен стрибав один за одним, не гаючи й миті, просто падав на спину попередникові, аби кучніше приземлитися.
І знову супутником нашим був ясний місяць. Як і першого разу, у літаку холодно: за бортом «Дугласа», мабуть, з двадцять п'ять градусів нижче нуля.
Гудуть мотори. З голови не виходять думки про матерів, дівчат і дружин, які вже не дочекаються своїх з фронтів великої війни. Ще перед тим, як востаннє провідати Петра, я написав лист додому, не забувши й про застереження: «Не турбуйтеся, якщо довго не буде листів від мене. Їду в далеке відрядження. Можливо, коли-небудь за мене напише мій командир».