— Не треба бути одразу героєм... — шепотіла, цілуючись.
Тобто, краєм іншого вуха тямив Толя — не все могти з першого разу, ось чого хотіла вона, розуміючи, що і йому непросто, і од цього все пропало геть. Вона була згори, це було докучливіше, вона нахилилася, губи зустрілися, вона тремтіла, однак йому нічого не передавалось; вона соромилася, що надто струнка, тобто худенька, і це також передавалось.
«Мабуть, через ці кляті рукавички», — дурив він себе, хоча знав — їх вже ніколи не буде. Просто долоньки виявилися шорсткими; він цілував, вона хотіла заховати їх. Нахилилася до вуха:
— Я зелена господиня, — дивилася крізь пітьму на свої руки і сміялася тихенько до них, що бовкнула не те, однак він збагнув: працівниця зеленого господарства, тобто працює по озелененню.
Йому одлягло, що не аспірантка.
— Я... цей, по воді, водоелектрик, — також видихнув дурницю він, однак вона зрозуміла, що сантехнік.
Цей поцілунок її був найповільніший, стиснуло в грудях обом, ніжно й любо; Толя відчув сльози, цілував тверді долоньки, вона хапалася йому за плечі, притислась, здригаючись; він відчув себе героєм швидше, аніж збагнув, почалося знову, страхи позникали, лишався лише спільний: не розбудити когось із конференції; так розходилися, що він навіть втратив відчуття радості: невже це його кохана, невже коханка, невже ж кохаються? Це так, це так, це так — ось лише встигали відчувати, переконливіше й лагідніше.
Вона одгорнула його мокре волосся й цілувала у вушко:
— Я, дурна, думала, ти професор, — тихенько стримувала сміх.
— Аспіранточка моя, — шукав цілунками губи, а вони посміхалися.
— Де нас поселять? — подумав він.
— На кухню пошлють, —терлася вона щокою.
— Чому?
— Бо ніхто там не хоче.
— А мене? — пестив їй спину.
— Охороняти, — твердо сказала вона, — периметр.
— А можна, я буду охороняти твій периметр? — торкнувся.
— Не бійсь, мене не вкрадуть. Замок можуть, мене — ні.
— До лампочки замок, — святотатствуя а в він.
— А знаєш, — шарілася вона, — я, мабуть, в автобусі не спала.
— Я, мабуть, теж.
Вони притулилися губами й нишком рушили в цілунковий сон.
Вмивальники він знайшов за колишніми стайнями, студенти саме вправлялися в охороні водопостачання й проштовхнутися до крану було зась. Робили це дуже серйозно, хоча автомати мали іграшкові, й по наказові «піль» ретельно тиснули на гачки, зброя пластмасово торохтіла.
— Перевірка води, — здогадався він, як туди добутись, й показав посвідчення сантехніка.
Всі виструнчилися навколо, пересвідчившися, що він таки той, за кого себе видає.
— Перевірка на миття облич, — ще й досі був щасливий, і тому якомога удавав військовість. Суворо набравши пригорщ води, ретельно понюхав, лизнув, умився.
— Та-ак, — сказав він. — Перевірка води на зубочищення, — пояснив він присутнім, бо ті надто пильно стежили, аби розуміти слова.
Набравши вобіщоки пасти, квадратними, військовими рухами чистив зуби, всі йому втупилися в рот, коли виплюнув.
— Перевірка на миття тулуба. Подайте мило, — наказав старшому.
І вже роздягся до пояса, нахилився під рукомийника, коли його спинив знайомий сміх: побачив під сусіднім тентом свою «аспіранточку» — як вона ножем чистить лушпиння, як щасливо радіє, од чого картопля й сльози рясно падають У відро.
НАВІЩО БУТИ ПОГАНОЮ
— Чого ти на мене кричиш? — не розуміла я.
— Тому що ти возьми й сядь на рушник, як положено, а не на банкетку! — Я кому сказала ясно. Не нарушать інструкцію! Вилетиш з басейну! — І так люто вирячилась, не треба інструкцій, я обтерлася, а потім сіла, підклавши рушника й дослухалася, як мені кінчається радісний настрій.
Медсестра одвернулася цього не бачити, хотіла ще говорити, тоді куцо махнула сама до себе долонькою, подалася в медпункт.
Я поплавала, вийшла, сходила набрати з бювету води і сіла перекурити. Мене дивувало це місце, що в ньому такого є привабливого, якщо воно бодай не тризіркове? Яка ж була мені несподіванка, коли п’яна, розпатлана жінка, упавши поруч, виявилася тою ж медсестрою! Не тому, що без білого халата, а тому, коли це вона так швидко встигла набратись? Вона загадково подивилася: