— Ти не понімаєш, — шепотіла вона, — чого я не буду просить прощенія, бо ти не понімаєш: на таку, як ти, не крикнуть, — то ніколи не дойде... Ой, не хочу говорить. — Тут вона помітила з другого разу, що я підвелася. — Стой, — зашепотіла, — тобі скажу, ми жи щодня дєлаєм аналізи води, ти навіть не знаєш, в чому ви купаєтесь, — і вона люто тицьнула долонькою вбік критого басейну. — Ти навіть уявить собі не можеш, — захотіла вона заплакати, але побачила мої серйозні очі й несподівано осміхнулася. Що я в думках про аналізи неохоче пригадала весь Чорнобиль і екологію імені його. — Для них влежувалися гроші, — тицьнула вона, — но ті вкладники так хитро підписали документи й відновили Центра дитячої творчості, ці ме-це-нати! Шо долають... А гроші на зміну води — нєтуті! — п’яно сповзала вона на суржик, — а по-посторонньому водою хто ползуєцця? І в басейні, і в сауні, і фітоцентрі? Хто?
Я тицьнула їй цигарку і вона вдячно засмоктала, хоч вогню не піднесла.
— Блін, така робота, — хнюпилася, — а скажи правду, то тут не тіко роботу втратиш, ай... — Вона рвучко вмовкла, аби перекрити хміль, і він не вивітрився з неї. Перечекавши фатальну мить, відпружилася, одкинувши розпатлане волосся. — Да, употребляю. Як не пить, не виливать його, оно скільки оставляють, — вказала долонькою на басейна, — вони, гади такі, що випивають більше, ніж висцикають просто в басейн, я їм кажу: «що ж ви робите», а вони регочуть, що уринотерапія. Коби ж тілько сцяли, ага. А то там виполіскують таке, що й страшно сказати. — Загадково озирнувшись, вона нахилилася до мого вуха: —
Каждний вечір. Кождну ніч! Де вони сили беруть — з ночі й беруть, отак, як наказяться, так з їх сила і пре — ніяка вода не вбирає, ніяка, — озиралася вона, наче сиділа в тій воді, — отак понапривозять цих лядєй цілу купу, отак повкидають в басейна і самі туди, не розбирая, де чия, ясно?
На просто нетверезу бридню це не скидалося, бо жінці бракло артистизму, притаманному міфоманкам. Я не стала розпитувати, аби не насторожити, а тицьнула їй з термоса кави і споглядала, як напій проганяє каламуть з очей навпроти — ну й медсестричка. Тривало, доки вона рвучко не підвелася й не подалась до праці.
Давно вже треба було здати довідки, і я прийшла навмисне в перерву, тому змогла потинятися перед зачиненими кабінетами, але нічого не витиняла, доки не спустилася в підвал. Там темряви додавав електрозварювальний сморід, а також матюки:
— Ти куди хвазу кладеш, дь-мать? — репетував голос, який вже наладився було на обід. — Ти дь-мать хоч понімаєш, шо таке хваза? Ти, казьол, кладовиш її на зливну трубу, а ти должен поньмить, що ток повбиває всіх в басейні, казьол, як ток піде, казьол-мать!
Одхекавшись, старший голос знову вдавився бутербродом; «казьол» мовчав, не тому, що був геть молоденький, а тому, що побачив мене з купою папірців у руці.
— Справки принесла, — утон їм пояснила я.
— Бугалтерія не здесь, — відповів мені бутерброд голосом ковбаси, — вона, дь, на вфторім етажі.
Я завернула за ріг і не стала йти нагору; а пішла туди, де тут в підвалі були мляві вікна, такі, що їм не потрібні й грати — позапрівали вони ще комуністичною парою та закоксувалась відкладеннями. Я уперлася ногою й витягла шпінгалета, а потім дуже ретельно приладнала брудну павутину, замаскувавши.
Пригадала, що кожного разу, йдучи увечері до бювету, бачила тутечки повнісінько іномарок, але в мене тоді не виникало підозри. Коли їх цього разу порахувала, то зблідла. В деяких сиділа бритоголова варта, на мене уваги не звернула, бо саме підкотилася вітчизняна «дев’ятка», витрусившись довгоногими повіями; тут похмурі охоронці зробили обличчями все, аби виявити гостинність, — це були й красномовні жести, і поляскування по спинах, й широко відчиняні двері, у відповідь на що заслужили хихотінь, помережених слівцями, доки весь кагал не проштовхнувся всередину. А «дев’ятки» під’їздили й під’їздили, і мене вражала однаковість уніформ повій, навіть однакова засмага. «Чи то грим?» — не встигла подумати я, бо побачила, що моя пластикова фляга давно вже переповнена. Хоча плювати я хотіла на флягу; дочекавшися, коли охорона пропхне чергову партію нічних метеликів до фойє, я проскочила під тильну стіну.
Штовхнувши пітняву підвальну шибку, я лише за третім разом одчинила її — рама набубнявіла од пари. Виткнулася в коридора і отетеріла — такий стояв п’яний регіт. Я мало не наштовхнулася, в сутінках не встереглася, на кого — чи на бізнюків, чи на їхню шоферню. Тому встигла задерти сукню, розпатлалася і з найдурнішою у житті посмішкою прошвицяла повз них, за що схвально отримала по сідниці.