Та моя ручка вже запам’ятала деталі і тріпотіла завершити обриси; лишилася дещиця, тобто страхаючий кишкодер на лезі, я поринув у нього, обходячи родиму пляму; тут вітер гойднув бляшанку — двері відчинилися, новий дядечко, зайшовши, хутко сів поруч. Він не приховував уваги. Претендент на недопите пиво?
Я насупив брови і втупився в бульбашки, привласнюючи їх.
— Ти яке любиш? — почув. Це було б наказом, якби не пропозицією.
Я не встиг затулити кинджала, назвав «хмільне», як би личило кожному татуйованому.
— Так ето, — розмова не клеїлася, як у всіх, хто вдавали з себе інших.
— Ага.
Він зробив відчайдушне зусилля розсекретитись і запитально тіпнув бровами:
— Сидів? — кивнув на моє татуювання.
Я неквапом заховав малювання в рукав і багатозначно втупився в кульки, які невагоміли в розчині, натякаючи: «хто з нас, — мовляв, — не був у одсидці?» І, навіть ковтаючи виставлене питво, медитивно ототожнювався з новими бульбашками, які чомусь поставали не в кишках, а в голові.
— Да, лучче не вспоминать, — почув я там свій голос, ховав щосили очі, хапливо пригадуючи слова з «Українського жаргону» Л. Ставицької.
— За шо?
— За всьо ту ж арифметику.
— ?
— Кєнтярі загнав піку, провернув три рази, а чотири роки получив. Знав би, чотири й провернув би.
— Ну?
— Гну.
— Що гну?
— Антилопу гну. Я ж більше чотирьох тепер щитать не вмію, — видихнув я перед новою навалою цупкої рідини. Ходіння в народ почалося не з того його кінця, однак початок був непоганий, пиво трапилося гарне і мені лишалося одне — недомовляти. Їй-Богу, утік би, але «хмільного» лишалося надто багато. Я зиркнув на годинника, тобто на двері.
Але буфетниця вже несла до нашого столика закусь.
«Готувався», — устиг подумати я про дядька, бо м’ясо виявилось підсоленим; я міркував не лише про нього, а й про систему взаємозобов’язань, яка керувала геть усіма генделиками на землі, і повільно посував у голову шматочки їжі.
— Вона, сука довбана, одкрила своє субстрахування і дума, сучара, що я ніколи не взнаю. Ти можеш собі таке представить — субстрахування!
Зачувши незнайому лексему, я второпав, що це не жаргон. Тим часом він підсовував конверта, ні, не з грішми, а жіночою фотографією. Я взяв, намагаючись не лишити відбитків. Цікаво — це секретарка, бухгалтерка чи просто дружина?
— Да-да, — сьорбнув я пивця. — Бува й похуже. Діствітільно — сучара. — подумав я, і додав: — В натуре.
— Ну? — магнетично оглядав він мальовидло на моїм зап’ясті, доки я не затулився рукавом. — Тіко не кажи мені про антилопу.
— Яка цифра? — не знаючи про що, запитав я.
Той умочив у рідину пальця і вивів на столі те,
що страхає найдужче, — конкретні числа. Мені стиснуло подих, я багатозначно припав до келиха, і пухирці замінили кисень.
— Добав до цього ще два нулі, — почув я свого непідробно хрипкого тембра.
— Да ти шо, — він теж почав втрачати дихання.
— Через плечо, — тетерів і я, дивуючись розмові.
— Дорогувато буде. Я на стіко не підписувавсь.
— Ти б на параші хоч день посидів, то взнав, що по чом стоє, — почав я застібати манжетину на «татуюванні». — «Дорогувато!» Ти шо, думав — я сам замочу? Бо фатить з мене параш. Перезакажу — і буду в той момент отут со свідєтєлями пивко сьорбать, — вирувало пиво.
— Що?
— «Хмільне» отут буду квасить з надьожними корєшами, доки твоя мамзеля буде виплачувать моїм пацанам повний взнос за свою... субстраховку.
— В смисле?
— В смисле крантів.
Я багатозначно поглянув на бляшанку, яка «вагалася» біля дверей, і та принишкла.
Пухирці виходили з дядька. Він думав про мамзелю і про те, чи варта вона смерті. Я теж міркував про неї, себто про того татуйованого типа, якого нещодавно зігнав з його законного місця, тобто про те — а що, як раптом повернеться?
Щоби ця думка не прописалася мені на лобі, я щосили почав згадувати, чи є слово «квасити» в значенні «вживати алкогольні напої» у словнику Л. Ставицької.
— Скинь одного нуля, — нарешті почулося знавпроти.
— Не, — рішуче відтиснув я.
— Такого базара не було, — здобував він рішучість.
Мені чомусь постав за вітриною єврейський базар, який півстоліття тому вирував повоєнний, голодний, злий, і навіть пригадалися балачки, що тут торговано пиріжками з людським м’ясом; і коли їли, чи всі здогадувались, з чого їх пороблено?
— Ну, як не було, то й не буде, — підвівся я, одсовуючи фотографію. — Я вийду, а ти погодь, погодь, не спіши зразу за мной.
Я зробив перший крок і вже став по той бік його. А той слухняно втупився в пухирці, я чув, як вони шиплять, ще й тоді, коли йшов по вулиці.