СТРАШНЕНЬКИЙ СУД
Колодязь дослухався розмов, кращого вуха на Русі не було — лише коли відро вгатить, розплескавши слова, однак вони швидко вгойдувалися:
— Не просто так звабив, він же з нею спочатку стрічався, — провадила Марина так впевнено, наче з нею, — і обіцянки були. Там про шлюб, про вінчання, як почне, бувало, — зажурилася вона, — розписувать, яка служба пишна буде...
Усі троє замріялися. Навіть колодязь. Бо кожна гадала, що у її дочки учта буде краща, аніж у матері. Весілля — то що? Як не шпурляй гроші — однаковішого не втнеш. Бо пішло таке — напиватися. Раніше на Русі такого й не чули. А от вінчання... Це рай.
Жінота при цямрині забула про відра, які зібрали їх тут усіх.
— Невже ще є такі, — засумувала Катерина, наче їх, таких, уже не було. Для яких нема нічого святого, навіть церкви. — Як його? Денис?
— От присягнусь, що під вінець обіцявся, — шепотіла та правду-правдісіньку, бо вона оце саме навернулася їй біля колодязя й була найкраща з правд, які Марина знала — жінка вся була оперезана нею, як оце плахтою.
— Відки ти се сього певна? — тихо шепнула й Оксана, однак колодязь дочув. — «Певна, певна, певна», — закружляло в ньому, доки не доринуло води, куди поринуло.
— Люди кажуть.
Позаяк уся трійця була такісінькими, людьми, то хто ж тепер візьме під сумнів? Те, у що б він, сумнів, вже й сам пойняв віри.
— То вона, дурна, повірила? Невже Олена така недолуга?
— Гірше, він її підманював, і баче, що вона не піддається, тоді він тут же, прийшовши на вечорниці, почав підбивати клинці під Пріську — та так, щоб Олена все те не лише знала, а й сама бачила. А вже потім, ревнувавши, та й погодилася з ним зустрінутися вночі отуто, неподалік колодязя, вночі, так, щоб ніхто не бачив. Мовляв, побалакати треба. А сам взяв і взяв із собою пательню та й заховав її під жупан, а дівчина ж про це ж не зна. Вона ж приходить, Оленка ж, щоб побалакать — отак підходить, отак стає. Ну, про те, про се. А він раптом як не вихопить оту пательню, та як не вдарить дівчину нею по голові.
Не лише колодязь, але й вся Гетьманщина затамувала подих. Земля, яка чимало знала, й хотіла ще більше, й нашорошила всі інші свої криниці й копанки — та й кладки, що понад ріками та озерами, не проминули того дочутись:
— Упала, як мертва, а йому того було мало, він хутчій на ній одежу розбира й приступається, еге.
Збезчестив. Уже коли вона отямилася, то не змогла відбитися від ірода. І отак нелюдськи понавтішавшись, кинув він її, сердешну, понад кручею, а сам мерщій додому й далі спать, наче й не вставав. А її тато шукав, знайшов і з оцього колодязя водою одливав — з оцьцього відра.
Так тихо стало, що колодязь уперше дочув: хмари шарудять небом.
Молодиці не дивилися одна на одну, а всі убік, аби не зустрітися поглядом, бо щось постане; кожна-бо знавала про такі речі й не хотіла, аби інша бодай відчула, вони так вмовкли, що Марина лякнулася:
— І от суд, треба допитувать свідків, а свідків нема. Хіба шо цей колодязь, що поруч був, але ж його в суд не приведеш.
— А як і приведеш, що він там скаже?
— Ну й суд бачить, що таке діло наче й просте, але й складне водночас. Особливо насмішила ота пательня, на якій наполягали позивачі — яку той Денис та притахторив на побачення. А батьки позиваного Дениса лементують в один голос:
«Яка ще, на Бога, пательня? До чого тут вона?» — й мало в очі не сміються.
— «Це вона все вигадала, це вона його обмовила, бо заміж за нього хоче. Пательня!»
І всі хрестяться й присягаються, а надто на Євангелії клянуться...
...Карооке надвечір’я западало над масивом, волошковий місяць з неба зазирав до контейнера — як там не було нічого поживного навіть для якого настирного бомжа, то що могло світило там цікавого узріти?
Троє тіток зі сміттєвими відрами завмерли поруч, не дійшовши, дослухаючися останнього згука, що пробринів між ними, не ймучи йому віри — що воно вже й давно одгуло в бакові сміттєвому, полягши там, де йому й належить.
— Ну? — перша не втрималася Оксана Сергіївна, вчителька на пенсії, бо вона також знавала різні історії зі своєї педагогічної практики, які, правда, жодного разу до суду не доходили.
Марина Пилипівна відчула, що пауза не може тривати довше, ніж би їй самій того кортіло.
— Єдино що обідно, так це те, що бідній дівчині життя не стало. Всі ж узнали. Й не так за те, а як за те, що здря взнали — нічого ж довести не вдалося, то й вийшло, що вона двічі дура, ге?
Жінки похнюпилися; згірш за баки, які виструнчилися напоготові, чомусь два дні вже не займані сміттям — і тому не труїло його своїми випарами, які оце лиш почнуться, певно, з трьох відер, винесених сусідками.