— І що, оцей Дениска так і одмазався? — сплеснула Катерина Іванівна, якби вони не трималися за відро. — Отак йому нічого й не було?
— А що йому буде, як батько Оленки і побивався, і благав не робити кривди, що даром судилися, а суд взяв отак і все відхилив.
Особливо в тому місці, де Оля наполягала на сковороді як знарядді насильства, бо дуже вже невірогідна така деталь в її розповіді була — ну став би це хтось по мікрорайону зі сковородою носитися, ідучи на побачення? Ти бач, деталь, а як хитро її той Дениска продумав, бо візьми він туди із собою щось інше, то воно б не таке смішне для суда було.
І от приводить тато донечку свою додому, і сидить отак і думає, як їм далі жить. Це ж як тепер йому, а особливо їй — як на вулицю тепер вийти? Це ж його тепер на роботі затюкають. А Оленку? Як їй в школі поріг переступить?
Місяць почав ховатися, а позаяк було надвечір’я, то не знайшов куди, й ганьба, яка поставала на землі, змусила його бліднути. Що якби такий Денис трапився отут межи трьох жінок, або ще хто такий, то вони б його затовкли відрами, байдуже, повними чи порожніми.
Особливо Катерина Іванівна, вона все життя пробула домогосподаркою й тому ніколи не знала, чим такі історії кінчаються —- й дуже хотілося їй завершити хоч одну власноручно.
— І це все? — зітхнула вона до свого відра.
Та не така була Марина Пилипівна.
— Ні, бо головне ще попереду. Зажурився дуже батько: «як же моїй Олені далі жити? Повз вулицю повз дюдей ходить? Де ходить Денис і його родичі, страшно з цього раді?» Це ж треба тепер кудись хату мінять, переїздить, школу, роботу, знайомих — все починать спочатку.
Доки йому та само сковорода не підказала.
Марина Пилипівна вирішила вже не робити пауз, бо хутко вечоріло, швидше, аніж оповідала:
— Так, так, сковорода, він тепер сам вибирає в себе найважчу, яка в нього ще була, з ручкою такою. Тоді добре шкребе її, миє і не може діждатися наступного клятого дня, якого такій людині, як йому, соромно вийти на вулицю. А особливо дівчині. От він і каже їй:
«Оленко, ти побудь, я в магазін, хліба».
А сам і виходить, і отак під піджак за пояс сковороду застромивши, шоб ніхто їх обох не бачив, боком, боком, йде вулицею — бо це час такий був, коли ще всі на роботі, а школярі вже зі школи поприходили. Де замість наук вони взнали дуже, дуже смішну історію, як дівчинка Оленка пробувала доказать свою честь на суді.
І от тато приходить не в хлібний магазин, а до того нужного йому дому й піднімається на той етаж. І от дзвонить, і одкриваються йому двері, і ким? Тим само Дениском, який не встиг подивуватись, як той тато його сковородою по голові — гуп! Падає Дениско, а тато заходить в хату й бачить, що там нікого нема — тоді він зачиняє двері, тягне того Дениска в на кухню, там зв’язує йому рушником рота, щоб не кричав. Й бере...
Тут їй забракло повітря, бо воно було вечірнє і непомітне. Для дихання.
— Ну? — водноголос не дали їй передихнуть подруги — вони дружили так давно, що й разу не винесли сміттєвого відра, аби не зустрітись біля баку.
— Так от він, як батько, бере того Дениска за ногу й розшнуровує йому одну кросовку, тоді бере отак й витягає звідтіль одного шнурка — тоді бере йому отак розстібає штані, спускає їх; тоді бере і все оте, що там в штанях у хлопця ховається, бере витягає крізь матню й отак тугенько перев’язує. Тоді бере салфетку, щоб не було на ній одпечатків пальців, бере отакечки нею з кухні гострого ножа — і отак — раз! — і все те одним махом одрізав!
Місяць тіпнувся, беззахисний, на небі.
Бо три відра, впущені на асфальт водночас, брязнули терцією. Коли звукові кола уляглися навіть в порожніх сміттєбаках, Марина Пилипівна ще кілька разів рубонула долонею повітря, показуючи нею. Й кожного разу її подруги хапалися затуляти собі роти, хоч вони й без того були німі.
— Як одрізав? — намагалася отямитися першою Оксана Сергіївна, бо вона була пенсійною вчителькою. — Отак... як одрізають євреї?
— Отак, як одрізають вкраїнці — по сам корінь, ну, під шнурок, значить. Тоді батько знову засунув за спину під жакет сковороду, зачинив салфеткою двері, тихенько купив хліба в магазині й прийшов додому обідать. Його дочка Оленка, хоч він нічого їй і не сказав, усе зрозуміла, бо це вже не був той батько, який був на суді, а вже сам був такий, як суд.
І от починається страшна паніка, якої ще не було, бо це шутка лі — таке одрізати й собакам викинуть? Що тепер вже родичам Дениски треба позиватися в суд. А як? Без вещдоків, без свідєтілів. Правда, таких батьки знайшли, які перелякані тим, що сталося в їх мікрорайоні, погодились. А тоді: