«Це що получаїцьця — то це, виходить, ми стояли на кухні і все бачили, як він різав, і ми не вмішалися в це діло? Отак і позволили йому одрізать? Які ж ми після цього свідєтілі?»
І відмовились.
От суддя говоре:
«Чому ви одрізали?»
А батько:
«Я? Я нічого такого не різав. Навіщо це мені?»
«Як навіщо? Він же згвалтував вашу дочку Олену».
І раптом батько каже:
«Що? Не може такого буть. Такого ніколи не було, якщо ви, пане суддя, лише позавчора доказали всьому світові, що ніякого згвалтування не було!»
Отак. Тобто тепер бери й доказуй, що ти неправильно судив.
А родичам Дениска в кращому разі тепер треба довести, що їхній синок таки згвалтував дівчинку при помощі такої самопохожо сковороди...
Й батько й дочка нарешті вийшли з суду з гордо піднятою головою.
Бо суд навіть не знайшов одрізаного того, що батько Денискові втяв, бо він після цього, йдучи в хлібний магазин — отуто в бак його й викинув. А чого його з ним носицьця? Тут йому й місце — нехай отуто й лежить, бомжів лякає.
Тицьнула вона в морок сміттєзвалища.
Зорі захотіли поховатися за місяця на таку історію, сміттєві баки так і лишилися з роззявленими ротами, Катерина Іванівна насилу притулила свого:
— Ну, а цей батько? Як же йому жити далі з такою совістю? Після того, як він, — намагалася не зиркати на контейнери, — таке зробив?
Марина Пилипівна нахилилася за своїм відром, підняла його:
— Він на суді про це так тоді сказав:
«Я батько. Й Бог мені прокурор. І Бог мені адвокат».
ТРОЛЕЙБУС В ОПОВІДАННЯ
Чадна компанія байкерів промайнула за вікном, і він одразу почав думати про ту свою мрію, в якій не погано би купити старого «Ка-750», одчепити назавжди коляску, переробити чотиритактного двигуна на двотактного (чи навпаки), розмалювати його не по-жлобському, під дизайнерські трафарети, а живописом, пензликами; одягнутися в козацьке або ні, краще в донкіхотівське, і отак поволі кружляти Києвом, доки не стати примарою, підвозячи вночі зневірених заблукалих дівчаток; або таранить хуліганів, які ламають нічні кіоски і одразу списом ставити їх на праведний шлях.
— На Шулявську? — одхекано запитав новий пасажир. Чемний такий, з православною борідкою, прасованими паперовими брюками.
— На Смілянську, — сказав Андрій, і подивувався, що голос став, як у кондуктора.
Не встиг він устигнути, як тролейбус круто повернув на міст, круто повернув пасажир:
— А кажиш на Шулявку. Одіот! Слишиш, ану скажи йому, шоб випустив мине, ну? Я кому сказав? Слиш, здєлай це, я кому сказав?
Кивав він Андрієві убік водія.
Андрій чемно одсунувся од нього убік своїх думок: «ну, лати, вони ж мають бути іржавими, тут головне щербату мисюрку на голову, підібрати на Сінному ринку, меча позичу в Юліка», — радів він, бо найголовніше, виявляється, вже мав: причу й вуса з борідкою, як у Ісуса Христа, а, виявляється, вона геть донкіхотоподібна.
— Зачім ти мене обманув? Ану, слиш, одкрий машину, я кому сказав? — знову ожив паперовий добродій.
Машина зупинилася під гору, одсапуючись, Андрій одвернувся до іншого вікна й узрів за ним дивовижну парочку, вона випадала геть із натовпу, бо була абсолютно щаслива, охайненька така, з портфельчиками, трималася за ручки, тобто за пальчики; «які розумні, — думав Андрій, — щоб долоні не пітнявіли, отак пальці просунь і ніяких проблем». Занадто закохані, ті крокували життям, міцно і радісно тримаючись одне за одного.
— А-а, з вами тут... — штовхнув пасажирів чоловік словами і просунувся під кабіну. — Слиш, випусти мене.
Водій повернув очі, він їх і тримав, як руля:
— Шо, батя?
Під курткою під сорочкою в нього була красномовна тільняшка.
— Випусти, кажу, ти ж стоїш, ну?
— На остановки, — одкотив той очі на дорогу. — Я випускаю людей, запомніть, только на остановки...
— Ти брось бюрократить, — гнівався випрасуваний.
— ...особинно, блін, таких, як ти. Шоб потом міні в депо наскандалив, ага.
Тупнув педаллю й посунув крутим акведуком, траса на Шулявку ковтнулася мостом унизу.
— Стой! — закричав пасажир. — Ти куди?
— На Смілянську, — була відповідь крізь мікрофон, — куди ж.
Добродій почав шарпатися в кабіну:
— А міні казав, шо на Шулявську!
— Нічого я тобі, поняв, не казав, — відказав туди ж «матрос».
— Як же не казав, ану астанови, я кому сказав, зараз же міні. Тикає він міні, ні, ви послухайте. Давай, астанавлюй.