— Ага, разгон.
Салон на це стримано стояв, особливо Андрій, бо він на Смілянську. Разом з салоном, і матросиком на чолі його; як добре, коли всі туди, а не туди.
В цей час ще устиг кинути погляда на занадто закохану парочку, і в юнакові він упізнав... кого? Себе! З такою ж дартаньянівською борідкою, патлами хвилястими, лише одежа джинсова геть вимита, і оцей жест патетичний, яким Андрій завжди одкидав пасмо з лоба!
Тролейбус остаточно виборсався на моста й полегшено скреготнув, дуже йому подобалося між колесами, коли не акведук, а прямо:
«Не обламаюся, — подумав він, — ше на два рейси фатить».
Тут він почув, що в нього стукають, це пропрасований пасажир ломився до водія; він думав, що кулаками проти дверей. Але ті були самопальні, посилені іржавими кутиками, й посміялися з тих зусиль.
— Останови! — кричано в них. — Куди ти розігнався, випусти, я кому кажу. Каже на Шулявську, а сам на Сміляньську, пфу! Тикає мені, старшій людині, панімаєш, дожив, понімаєш.
— Не плюйтеся, тут вам не вулиця, а салон, — культурно сказала дамочка, вона була зі Смілянської й продумала про неї думочку: «а що, як раптом поверне на Шулявську?» Й хоч знала, що такого ніколи на планеті Земля не трапиться, про всяк випадок зненавиділа того, в брюках.
Прокомпостована дійсність повільно сунула вгору.
— Шо ж ти людям брешиш, — калатав той своє в двері, щосили напружуючи обличчя, — обманюїш їх і везеш?
— Ніхто вас не обманював, — мовила дамочка. — Я сама лічно чула, як ви його не питали.
— Да одкроїш же ти, ілі нет? — майже жертовно репетував той.
Бо тролейбус, закоркований трефіком, знову став; Андрій притиснувся щокою до скла, аби знову хоч раз побачити ту щасливу парочку за вікном, і тулився, доки вона не вийшла на міст, і хоча розмовляли про щось веселе, погляди обох були спрямовані в одну точку — в далечінь — що вони там цікавого побачили? Певно, нічого, бо обоє дивилися в себе, занадто щасливі, і Андрієві, який ніколи не бачив себе збоку, до прикрощів щемно було, що він лише зараз починає упізнавати, такого легкого, світлоокого, який неквапом дибав мостом, не звертаючи на нього уваги.
Андрій запанікував, озирнувся салоном, хапаючись за візуальність оточення, однак його знову тіпнуло до вікна. А що це за дівчина? Лице знайоме, але звідки?
Тролейбус тіпнуло і потягнуло, парочка знову зникла з очей. «Або нехай світ роздвоїться, — чортихнувся хлопець, — аби не я», — вирішив він.
— Ти пасматрі, — одкинувся добродій од водійських дверей, він витрачав удвоє більше міміки, аніж в нього було, — вас не туди везуть, а ви всі — заодно? Одкривай, я кажу, одіот!
Про всяк випадок той звернувся до тролейбусу, а не до водія. Бо в того кулак був татуйований якорем.
— Діти, — пояснила йому жінка.
— Шо «діти»? — не впетрав той, бо думав про Смілянську, а не про Шулявську. Й про безнадійно програний міст.
— В салоні діти, — підкопилила та фарбу на губах.
— А я шо кажу? Нихай і діти, лише шо, йому жалко випустить? Остановить машину, одокрить її двері і все й і нікакіх разговоров. І все, і я вийшов од вас усіх.
Тролейбус повз повільніше за сварку, Андрій пошукав поглядом дітей, але погляд його, тренований у студіях худакадемії, несподівано наштовхнувся на дуже цікаву дівчину в протилежних дверях; не тому, що вона була тут єдина, яка не дослухалася потічного скандалу, а тому, бо щосили визирала на вулицю. Тиха, непомітна гравітація вступала в хлопця, така непомітна, що він її і не відчував. Лице її проступило крізь тонкий макіяж і подивувало художника ще тоншою шкірою; що вона там узріла, за вікном? Очі такі непідробно зелені. «Занадто молода для такої краси», — хотів подумати він, а замість того вийшло: «десь я її вже бачив», — почав тішитися Андрій своєю зоровою пам’яттю, одкидаючи образи з живопису, а лишаючи лише з натури; тут потроху до нього почало доходити, що ця дівчина кап-у-кап така, як ота, що із ним же отамечки крокує мостом!
Тролейбус, скрипучи, поволі одтягався од нього, і Андрій усе б у житті віддав, аби висунутися назовні і переконатися, що то таки так. Але міг бачити лише незнайомку, яка в тому кінці салону мало не розсунула двері, аби визирнути. Дивовижна шкіра її, позбавлена фактури, майже неонова, просотувалася ізсередини рум’яним світлом — тонкі матерії напружилися.
— Ето етой умнік, — тицяв в Андрія пасажир, — ето він первий заявив, що тролебуз іде на Шулявку.
Андрій побачив, як пасажири втупилися в нього, — а хто ж іще почав цей полілог, цю довгу розмову з ним про транспортні напрямки? Хто перший одкрив рота?
— От що, — повернувся хлопець до нього. — Ви ображаєте водія, а він на роботі. Він буде нервуватись, а в салоні повно дітей. Ясно?