Не ясно, бо той ніяк не міг прив’язати дітей до Смілянської.
— А ти, — він думав, доки міряв Андрія поглядом, бо думав дуже довго, пригадуючи, пильненько додивляючися до борідки. — Ти диви, який одіот. І не жид, —додав здивовано він.
«І не жид», — подумав Андрій про це.
Одіот!
Бо тролейбус несподівано одчинив двері на малопомітній зупинці «по вимозі», і доки Андрій устиг збагнути, що незнайомка випурхнула, салон зачинився.
— Одчиніть, — зірвалося в хлопця, і всі зареготалися, особливо водій, який зробив це в мікрофона:
— Ти диви, ще один!
ФАЗИ ПОМИНАННЯ
— Якщо ти стомився, попий води.
Півгодини — і чотири тости минулося, доки я збагнув, що втупився в Люську; тоді я злякався, що помітять гості, особливо її чоловік Только, бо ці мої погляди турбували його ще з восьмого класу, коли я після канікул наче уперше побачив її на зарядці. Зараз була не зарядка, а поминки, бо наш однокласник Іванюк поїхав на заробітки, а привезли його неживого у труні — переїзд труни коштував набагато більше, аніж Іванюк міг заробити, отже стіл був переважно з хатніх харчів.
— Я хотів сказать, — почав класний керівник і сказав.
Чому люди із загальних фраз вибирають найзагальніші? А, головне, звідкіля їх стільки береться? І я знову втупився в Люську, бо свого часу, бувши з нею в одному класі, не надто наважувався це робити, а головне, прогавив момент, коли треба
не очима глипати. А Только наважився, мало того, він навіть не поїхав з Іванюком на заробітки, і тому підкреслено підкладав і підливав своїй гарній дружині — сам він красномовно не пив, бо був за кермом, це він повторював кожного разу, коли гості підносили чарку.
— Я за рульом.
Можна подумать, що він тут єдиний, в кого вже є авто. Аж доки тост не підійшов до нього, і тут усі одразу пригадали зі школи усі його складні жести, якими він надолужував свої нескладні слова, пригадали, як він страждав на уроках, навіть на математиці він дивував, усно вирішуючи важкі задачі, аби лише не писати. І от Люська. Чим він її взяв? Це була загадка для всіх, окрім Люськи, і тому вона сиділа урочиста, як на випускному екзамені; для кого був той екзамен — для неї чи для нас?
— Увотето, — нарешті сказав Толян, втупившись крізь рідину в денце чарки. — Я хутів сказать, шуб цей, ну, щоби ни забували, от.
І швидко проковтнув мінералку разом з останніми словами. Потім усі помітили, що це була остання мінералка, потім помітили, що й горілка раптово скінчилася — але не поминки, народ ще не перейшов навіть до третьої їхньої фази.
Я пригадав. Мені на уроках, і не лише фізкультури, бачилася Люська весь час у весільному вбранні — вона всюди малювала такі пишні сукні, де лише могла, дівчата в школі цим грішили, але вона перевершила всіх, бо в неї вигадка була найдосконаліша. А моя уява на уроках далі таких марень не ходила.
Толян у цей час намагався інтонаційно одбрикатися од присутніх, які змушували його до подвигу: сісти на авто і поїхати до якоїсь підпільної гуральні по горілку, але ми встигли дружно закидати асигнаціями швидше, аніж він устиг відмовитися.
Все завмерло, доки не одгуркотів його «москвич». І тоді я наважився на неї глянути — вона враз перехопила погляд і втупилася у виделку, дивилася на неї, доки не здогадалася наколоти квашеного огірка. Подумавши, запровадила до рота, а потім через деякий час хрумкнула. Я це усвідомив тоді, коли збагнув, що роблю так само — повільно жую ніжинського маринованого. І тому хутко одклав виделку, хоча заквашений він був класичним «букетом».
Однак Толян десь застряв. Що мати небіжчика, утерши сльози, подалася по сусідах і принесла несподіваної самогонки, хоча й стидалася її на синових поминках. Та виявилася концентрованішою, як про наше село, і я вже безсоромно міг оглядати Люську, подумки одягаючи на неї фату й роздягаючи. Вона також дуже швидко покинула споглядати виделку, а коли пішли регітні анекдоти, жваво сміялася де треба і не треба; доки не почала стукати виделкою об склянку, потім заспівала і рвучко припинила, наштовхнувшися на нещасний материн погляд, і тут я потроху зметикував: вона набагато п’яніша за мене.
Закуски набігати матір по сусідах змогла менше, і це мало й приємний результат переваги самогонки над обставинами — коли я вийшов на сходи попалити, замість них я там побачив її, Люську;
вона стояла, хоч і не мала цигарки, я хотів щось казати, але вона так рвучко сперлася на мене, так, що мало од цього не впала. Ідея виникла од вечірньої прохолоди, бо ми чомусь не наважувалися йти до хати, яка ще пам’ятала про небіжчика. Я притулив її до стіни, а сам намагався знайти очима лаву, хоч бодай якусь табуретку задрипану, чи ящика навіть, яких так багато буває по сільських дворах, однак для них було вже затемно, а вогник цигарки я загубив разом з димом; тому я намацяв Люську, і одежі на ній виявилося набагато більше, ніж вона намалювала протягом школи, тому я вирішив не випробовувати долю.